ГЛАВА XIII.

У якій починається рух, а другорядні фігури виявляються зовсім не другорядними

Коли вона ступила з двору на бруківку, Київ уже не був просто містом. Він дихав не як організм — як карта. Жива, гнучка, з нервовими вузлами, в які текли події. І одна з ліній — надто яскрава — вела саме до неї.

Навколо все було... ніби й те саме. Але щось у світлі. У ритмі. У тих фразах, що долітали з балконів, у слідах від шин, які не мали залишитись на сухому асфальті. Світ поводився як місто, що щойно згадало, де його серце.

На перехресті біля Андріївського узвозу стояла жінка в яскраво-червоному плащі, з газетами під пахвою і плямистим рюкзаком. Вона тримала табличку «Шукаю ключі до минулого» і з посмішкою вручала флаєри.

— Пані Майстриня? — звернулась вона, не відриваючись від роботи. — У вас дзвінок. Через мене. Оперативний канал.

Флаєр спалахнув, і з паперу, оберненого до неї, виринуло обличчя Архіварія.

— Вони рухаються. Північ активізувалась. Москва більше не мовчить. Вони знають, що ти згадала.

— Хто — «вони»? — прошепотіла вона.

Оповідач:

— Гарне питання. Але в цій історії ті, хто першим питає «хто вони», зазвичай вже знають відповідь. Просто не хочуть визнати. Бо «вони» — завжди ті, хто колись був «ми».

Архіварій зник. Жінка з флаєрами підморгнула й пішла в натовп, який одразу ж її «виплюнув» — ніби не було. Але руна лишилась на тротуарі, вимальована сирістю. Волога світилась там, де світло не мало причини залишатись.

Майстриня прискорила ходу. Місто реагувало. У вітринах — віддзеркалення неї самої, але трохи раніше ніж вона фізично з ними рівнялась. Двоє хлопців, які сперечалися про щось у смартфоні, раптом замовкли, побачивши її. Один прошепотів:

— Це вона. Із зошитом.

На зупинці маршрутка стояла без водія. Всередині — пасажири, але жоден не розмовляв. Хтось щось писав. Прямо на вікні. Пальцем. Символ. Той самий.

У переході під мостом, де зазвичай грали на гітарі, сьогодні стояв чоловік із баяном. Мелодія — архаїчна, як злиття гопака і реквієму. Вона спинилась. Він кивнув, не перестаючи грати:

— Там, за Лисою горою, вже відкриті проходи. Не баріться. Там шукають вас. Або… те, чим ви станете.

— Я не знаю, чим я стану, — сказала вона більше до себе, ніж до нього. Але мелодія у відповідь заграла мажорніше. І вітер зрушив її у  бік.

Оповідач (із легким притиском):

— А ось тепер ми й тут. Перші кроки — не магія. Перші кроки — це коли реальність підходить ближче. І каже: «Можна вже без маски?» А далі… А далі вже не тиша.

На розі біля церкви стояв чоловік у формі — занадто формальній. Він тримав у руках ікону. На ній — зображення з руною замість німбу. Він подивився на неї і сказав:

— Пройдіть. Вас чекають. Вони готові до балансу. Але не всі — до правди.

— Хто «вони»? — знову запитала вона.

— Ті, хто ще думає, що можна сплатити за минуле словами. Але є борги, — він нахилив голову, — що виплачуються тільки діями.

На тротуарі поруч з’явилась тріщина. Вона йшла від кроків Майстрині. Але поверх асфальту — не лягала. Вона була під ним. І хтось знизу стежив за ритмом її пʼят.

Майстриня пройшла повз. За спиною закричав ворон. Високо. Голосно. Як перше слово після мовчання.

Вперше за весь день вона відчула: почалось. І тепер кожен крок — уже не пошук. Це — маршрут. І маршрут вже прочитаний до кінця кимось іншим. Але вона — ще може змінити його темп.

А десь далеко, на півночі, щось старе й холодне починало рухатись. Не швидко. Але невпинно. Не вперше. Але, можливо, востаннє.

І, як завжди, ніхто не звертав на це увагу — поки не стане пізно.