ГЛАВА XI.

У якій світ реагує на згадування, але мовчки, а тиша каже більше, ніж гучні заяви

Ранок у Києва був тим самим. Але не зовсім. Люди поспішали. Машини гуділи. Кава пахла. Та в повітрі було щось — ніби всі інстинктивно намагалися не наступити на тріщину, якої ще не було, але яка вже вібрувала під ногами. Тротуари скрипіли під ногами так, ніби пам’ятали вчорашні кроки. І кожна сходинка метро — ніби підказувала: «Обирай м’якше».

Майстриня прокинулась пізно. У голові не було ні снів, ні думок. Лише дивна легкість після шторму. Але світ її вже чекав — інакший. Кіт сидів на підвіконні й мовчки дивився на небо, яке не рухалося. Хмари завмерли. І лише десь внизу, під асфальтом, відлунював низький звук, схожий на шурхіт старих газет. І цей звук був тривожнішим за вибухи.

Вікна сусідів ще світилися. Але не світлом. Здавалося, всередині кожної квартири хтось читав — навіть якщо книжки там давно не було. У повітрі з’явилась легка сухість — як перед зміною настрою.

На екрані новин — без слів. Мовчазне відео. Сюжет без диктора. Хтось стоїть посеред площі в Москві й тримає в руках табличку: «Ми пам’ятаємо». Людей навколо немає. Тиша така щільна, що оператор випадково знімає власний подих. І це найстрашніше в кадрі.

Звук в телевізорі — шипить. Але не від техніки. Від сорому. В ефірі нема ведучих. Лише обличчя, що чекає перекладу.

Майстриня зробила ковток кави. І зрозуміла, що не чує себе. Горло, голос, розум — усе ніби ще спало. Лише очі прокинулись першими.

Оповідач озиваючись:

— А тепер настає момент, коли все навколо наче в порядку. Наче. Але ледь помітна зміна стає найгучнішою. Ніхто не говорить, що світ став іншим. Він просто... не каже нічого. Бо саме тиша — це перша реакція на істину. Слова завжди запізнюються. Справжнє — мовчить.

Вона вийшла на балкон. Повітря все так само було густим, як у липні, хоч на календарі — ще квітень. І світ здавався трохи втомленим. Не знудженим, не сумним — саме втомленим. Як бухгалтер у кінці року. Як душа після прориву пам’яті. Над дахами ледь тремтіло світло — не світанок, а натяк на вибачення.

— Це ще не знак, — прошепотіла вона. — Але вже відповідь.

На розі сусіднього будинку з’явилося графіті. Вночі його не було. Тепер — руна, та сама: ᚾ. І поруч напис: «Все ще можеш не згадувати». Занадто дрібно, щоби бачити здалеку. Але достатньо, щоби вона побачила. Лінії руни ще блищали — ніби фарба ще жива. А може — сама руна.

Вона повернулась до кімнати. Сіла. Розгорнула зошит. Він не шурхотів. Він — дихав. Повільно. Як груди після сну.

На першій чистій сторінці були вже слова. Не її. Але знайомі:

«Пам’ять — не обов’язок. Але знехтувана — вона повертається гнівом. Обери: згадати — або спостерігати, як забувають інші.»

У далеких словах новин почали говорити. Але вже не про світ. А про мовчання. Один із європейських телеканалів пустив лише картинку: трамвай, що зупинився. Підпис: «Пауза як жанр.»

Майстриня сиділа мовчки. А тиша, що її оточувала, ставала щільнішою. Та світ поки що не просив відповіді.

Він просто чекав.

І, можливо, вже знав.