ГЛАВА X.

У якій пам’ять проривається крізь крихту реальності, а світ навколо тріщить не тільки стінами

Коли ти тримаєш карту, яка не показує дороги, а тільки рішення, найгірше — не не втратити її. Найгірше — почати розуміти. Майстриня сиділа перед аркушем, де спіраль світилась, ніби реагувала на її пульс, і відчувала: простір навколо не просто змінюється — він стискається. Наче сам світ збирався в кулак, готуючись завдати удару — не їй, а сам собі.

Кожна річ у квартирі — від подушки до дзеркала — почала видавати звуки. Невиразні. Немов хтось промовляв фрази з її минулого, але крізь товщу води. Кіт — мовчав. Це було найтривожніше. Його очі не відводилися від неї. У них не було питань. Лише очікування.

Вона встала. Взяла ключ. Долоня охолола. І… двері вже були прочинені. Але не зовнішні. Внутрішні. У кімнаті, яка завжди була кладовкою. Тепер — вона світилась. Усередині — простір. Не більший за телефонну будку, не менший за храм. Там не було нічого. І все одно — щось було. Вібрація. Дихання. Шепіт.

— Ну, давай же, — сказав голос. Воланда. Звідкись із глибини. — Хоч раз увійди першою, а не тікаючи від останнього.

Вона зробила крок. І все — зупинилось. Світ зробив видих. А час — зробив запис.

— Так це виглядає? — запитала вона.

— Ні. Так це звучить, — відповів інший голос. Булгакова. З тої сторони. — Пам’ять ніколи не має форми. Вона лише резонує. А зараз — почнеться.

І почалось.

Світ навколо не вибухнув. Він осипався, як стара штукатурка. І під нею — були образи. Короткі, пульсуючі, як лихоманка. І кожен з них мав текстуру. Запах. Температуру.

Вогонь у бібліотеці. Вона тримає книгу, яка горить, але не згорає. Папір шепоче. Він хоче залишитись.

Площа з порожніми людьми. Вони ходять по колу, кожен — з годинником замість серця. І стрілки — це вени.

Рука з кров’ю, яка пише руну на дзеркалі. Вона знає цю руку. Це її рука. І дзеркало більше не відбиває. Воно читає.

Обличчя Москви. Не міста. Саме — обличчя. Кам’яне. Іржаве. Сліпе. І на чолі — слово: «Повторити».

Оповідач:

— Ось ми і причвалали. Ось воно. Те, чого всі так боялись. Бо поки історія йде вперед — вона ще не страшна. Але коли вона повертається? Коли стикаєшся з тим, що було — і бачиш, що ти там була? Тоді лишається одне питання: а ким ти була? І чому мовчала?

Майстриня впала на коліна. Не від страху — від напруження. Її власне ім’я почало дзвеніти в голові, як забутий номер телефону. Вона бачила себе в кожному з цих кадрів — не як глядач, а як причина.

І тоді вона сказала:

— Я пам’ятаю тебе.

Ключ спалахнув. Кімната — зникла. Але в її руці залишився уламок дзеркала з тією самою руною. ᚾ — Naudhiz. Потреба. Ключ. Повернення. Вперше за весь цей час вона не тільки побачила символ — вона знала, що він означає.

Згадування. З тінню вини. І з присмаком дороги, яка не пробачає зволікання. Але сьогодні вона інша, сьогодні вона дає напрямок.