ГЛАВА IX.

У якій вона зустрічає Архіварія, а пам’ять починає просочуватись у дійсність

Ключ був важкий. Не фізично — символічно. Він лежав на столі поруч із чашкою кави, що давно охолола, та зошитом, де сторінки все частіше з’являлись самі. Написані, продумані, але — не її рукою.

Вона знала, що зустріч має відбутися. Просто не знала — коли і як. Але такі речі не плануються. Вони приходять. Увесь день звучав як натяк. Повітря — не її. Час — не сьогоднішній. Навіть світло в кімнаті ніби виходило зі старого листа.

Оповідач, знову з’являючись мов тінь:

— Ви, звісно, запитаєте: чому в багатоповерхівці раптом знову не працює ліфт, який учора вперше за роки спустився сам? І ще — куди подівся той чортів диван, на якому він сидів? Відповім чесно: я теж не знаю. Але скажу інше — деякі речі з’являються тільки тоді, коли хтось усередині вже готовий сісти. А щойно встає — все зникає.

І цього разу ліфт уже не спускався. І навіть кнопки не світились. Але пам’ять — лишалась у повітрі. У запаху старої шкіри, запиленої кориці й чорнила. Так пахне той, хто приходив не вперше. І не востаннє.

Але двері клятого ліфта відкрились. Усередині стояв той самий кур’єр.

Але тепер — без форми. У простому довгому пальті, з паском через плече і поглядом, який пам’ятав не просто століття, а їхню суть. Погляд, який не дивився на неї — він її шукав.

— Ви змінились, — сказала Майстриня.

— Я згадав, ким був. Це не завжди корисно. Але — необхідно, — відповів він. Голос у нього був не голосом — швидше, структурою мовлення, що знала, коли треба замовкнути.

— Ви були Архіварієм.

— Я й досі ним є. Просто архів змінив місце. Колись він був у підвалах Венеції. Потім — у серцях тих, хто пам’ятає. Тепер — у тобі.

Він сів на диван. Диван, який з’явився посеред під’їзду з таким самим нахабством знову, з яким з’являються знаки: без дозволу, але з абсолютною доречністю. І на ньому був пил, чорт забирай. Це був пил речень, що не дочекались свого читача.

Він дістав зі своєї сумки згорток — тканина з вишивкою. Розгорнув. Там була карта. Не географічна. Радше — фрактальна. Кожна лінія — не дорога, а вибір. Кожен символ — наслідок. Вона світилася зсередини, але світло було несміливе, як у дитини, що прокидається вперше без страху.

— Це мапа боргів? — спитала вона.

— Це схема рішень. Тут позначено, де душі ухилялись від істини. І де їх покликали повернутися. Деякі з цих точок вже мертві. Інші — ще світяться. І одна з них — ось тут.

Він торкнувся центру карти. Там, де колись був Київ. Тепер — спіраль. А в центрі — руна: ᚾ.

— Naudhiz, — прошепотіла вона. — Потреба. Ключ. Тиск.

— І згадування. Завжди з болем. Бо інакше — це не справжнє згадування, а просто декоративна ностальгія.

Він підвівся. Рух був точний. Як крапка після останнього речення в документі, якого ніхто не перевіряв, бо всі боялись, що все там — правда.

— Скоро ти згадаєш не тільки себе. Але й те, чому колись усе почалось. І чому Москва — лише наслідок.

— Чого?

— Того, що не було вирішено вчасно. Ти тоді не встигла. Але тепер — можеш.

— Я не знаю, що робити.

— Це нормально. Знати — не обов’язково. Достатньо бачити. А ти — бачиш. І це вже більше, ніж більшість.

Він залишив карту, кивнув і зник за дверима ліфта, який уже більше не спускався. Або спускався тільки тоді, коли про нього ніхто не просив.

Оповідач, повертаючись:

— І ось так Архіварій знову зник. Як і більшість тих, хто приходить вчасно, але завжди трошки мовчазніше, ніж нам хотілося б. Він не сказав їй головного. Але й не збрехав. Він просто дав карту. А карта — не інструкція. Це дзеркало. І якщо вона в ньому побачить себе — вона згадає. І, можливо, щось змінить. Хоча, може, вже пізно. Побачимо.

А зараз Майстриня сиділа перед спіраллю, що пульсувала в центрі аркуша, і відчувала, як із глибини починає просочуватись щось більше за пам’ять.

Це було знання, яке чекало на неї в майбутньому, але вже починало текти назад.