ГЛАВА VIII.

У якій з’являється кур’єр.

Після снів, де фрески говорять, а Булгаков радить «писати попри все», пробудження вже не було звичайним. Майстриня прокинулась, і світ не скрипів — він шепотів. Кожна річ у кімнаті — подушка, чайник, навіть шкарпетка, що самотньо зависла на сушарці, — ніби знала щось, чого вона ще не згадала. Кожна дрібниця поводилась, як таємна канцелярія під прикриттям буденності.

Світ не кричав — він обережно нашіптував. Про те, що щось зрушилось. Не в ній — у ньому.

Вона спустилась у двір. Повітря було густим, як мед у липні, але з присмаком чогось неспокійного. Пошта, зазвичай покинута, сьогодні раптом була відчинена. Двері трималися на завісах, як на останніх нотах. На порозі стояв чоловік.

У формі. З курткою, що виглядала як поєднання радянського міліцейського кітеля й поштового плаща. На рукаві — знак, що більше скидався на алхімічний символ, ніж на логотип Укрпошти. У нього було обличчя — але як у старої фотографії, яку розмило часом.

— Пані Майстриня? — запитав він спокійно. Голос — як щось, що вже звучало, але давно.

— Це я, — сказала вона.

Він простягнув їй конверт — важкий, з потовщенням. Усередині — маленький аркуш і ключ. Справжній, холодний, з символом на голівці. На аркуші — одна фраза:

«Ти вже зустрічала мене. Тільки в іншій реальності. Твій борг — мій борг. Але цього разу — я з іншого боку».

— Ви кур’єр? — спитала вона, дивлячись на нього уважніше. Його очі не мали відблиску.

— Тимчасово, — сказав він. — І зник за поворотом, не залишивши навіть звуку кроків. Тільки тінь, що трималась ще кілька секунд довше, ніж тіло. І запах… архіву. Старого, недоторканного.

Вдома вона дістала старий блокнот. Не зошит — блокнот. Зі шкіряною обкладинкою. Сторінки — як пергамент. Там, серед незаповнених аркушів, вже був запис. Не її почерком:

«Ім’я: Архіварій. Статус: втрачений. Новий статус: кур’єр. Руна: ᛗ (Mannaz). Примітка: він пам’ятає більше, ніж дозволено.»

І от тоді вона знову увімкнула новини — вперше за кілька днів. Пальці здригнулись. Монітор мигнув. Екран ожив, як щось, що не хоче бути забутим.

На екрані: кадри з лінії фронту. Коментарі аналітиків, що обережно натякають на нову фазу вторгнення. Репортажі про чергові атаки. І далі — відео з Москви. Чергова показуха, парад, заяви. Все, як завжди.

Але її погляд спіймав інше: біля Кремля тріснула стіна. Реальна. Фізична. Камінь. Потріскане вапно. І жодна камера цього не помітила. Або помітила — але не показала. Журналісти пройшли повз. Ведучий посміхався поверх катастрофи.

Оповідач, нахиляючись ближче:

Так, друзі. Ми повертаємось до того, що не можна забути. Москва — не просто місто. Це старий центр ваги. Колишній центр тяжіння. І якщо там щось тріскає — значить, баланс десь хитається. І, можливо, саме тому наш кур’єр повернувся.

Не посланець. Не гість. А той, хто вже одного разу тримав нитку. І втратив. Але цього разу — має шанс зробити вузол.

І саме тому Майстриня знову дивиться на ключ у руці. Ключ, що холодніє з кожним подихом. І розуміє: двері, які він відкриває, — не обов’язково десь в Києві.

Але точно — в ній.