Memoria non ardet

ГЛАВА VII.

Нічний архів, де фрески говорять

Цієї ночі вона не заснула. Вона занурилась. У ковдру, у тишу, в іншу реальність, яка не чекала дозволу, не стукала в двері. Вона просто прийшла, як перевірка. Як прихована ревізія — не декларацій, а сумнівів.

Спочатку — темрява. Потім — світло згори. Сухе, архівне. Так світять лампи у залах, де пам’ять підшита нитками. Не електричними. Емоційними.

Вона стояла посеред величезної зали. Стелажі сягали неба. Деякі полиці дихали. Легко. Як старі архіваріуси, які давно вивчили твій запит. На одній із них, на корінцях книг — руни. На інших — нотаріальні печатки з зірками, символами, схожими на спалахи снів. В центрі — кругла підлога з мозаїки, зітканої з фресок.

І фрески ожили.

На першій — людина стоїть перед натовпом і сміється, хоча вся площа палає. Сміх — захисний, мертвий. Але саме він стримує ще більший крик.

На другій — дівчина тягне величезний ключ, завеликий для її рук, до дверей, яких ще немає. І кожна її спроба — не марна, бо двері тремтять.

На третій — хтось із зав’язаними очима шепоче щось на вухо людині, яка спить. І з рота сплячого вилітають слова у вигляді пташиних крил.

На четвертій — карта, на якій нема кордонів. Але всі дороги ведуть у точку, де написано лише одне слово: «згадай».

— Цікаво, яку з них вважати правдивою, — озвався голос. Чіткий, з легким металом і музикою в тіні.

Майстриня обернулась. На балконі — Воланд. У чорному костюмі, з тростиною, з поглядом, що читав думки як відкрите досьє.

— Ви знову? — прошепотіла вона, хоч не пам’ятала, коли він був уперше.

— Я завжди поруч. Особливо коли хтось починає бачити суть. Це дуже крихкий момент. Люди бояться снів. А тим часом сни — єдине місце, де їх нарешті не чіпає реальність.

На іншому боці зали, серед тіней — стіл. За ним сидів чоловік, який щось писав. Лампа, чорнильниця, руки в плямах.

— Він тут? — запитала вона.

— А де ж йому бути? — усміхнувся Воланд. — Він же писав це не для себе. І не лише для тебе.

Булгаков підвів очі й глянув на неї.

— Цей текст я писав для себе, — сказав він. — Але якщо ти його читаєш — отже, він і для тебе. Пиши. Навіть якщо боїшся. Страх — це просто податок на натхнення.

У цей момент фрески знову затремтіли. Ключ у руках дівчини світився. Двері — з’являлись, але ще не пускали. Вони чекали на її дотик. На згоду.

— Ще рано, — сказав Воланд, дивлячись як зникає з простору Майстриня. — Вона майже згадала. І це небезпечно. Якщо згадає занадто швидко — зламається.

— Вона жива, — відповів Булгаков. — А це вже більше, ніж було з багатьма.

— Але чи витримає? — додав Воланд тихо. — Її пам’ять — сильніша за минуле. А значить — небезпечна.

І знову тиша. Фрески завмерли. Мозаїка стала підлогою. Стелажі — просто стелажами.

Майстриня прокинулась.

У кімнаті пахло борщем.

І на її столі лежала нова сторінка. Не зошит. Не документ.

Сон. Надрукований. У власній шухляді.

А внизу, під заголовком, хтось дописав олівцем:

«Сторінка не остаточна. Але вже твоя.»




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше