ГЛАВА VI.

У якій Бегемот варить борщ, Коров’єв читає міжрядковий протокол, а Майстриня намагається не втратити залишки здорового глузду

Якщо ви думаєте, що абсурд має межу — це лише тому, що ви ніколи не пили чай з Коров’євим і Бегемотом одночасно. Майстриня, до вчорашнього дня впевнена, що знає все про реалії побуту, зараз сиділа на своєму дивані, на якому зазвичай переглядала бухгалтерські звіти, і дивилась, як кіт... варить борщ. У каструлі, яка не стояла на плиті, а левітувала над нею.

— Із капустою чи без? — поцікавився Бегемот, розпускаючи фартух із написом: «З'їв би душу — але в піст не можна».

— У мене алергія на нереальність, — буркнула Майстриня, — а ви, здається, всі з однієї постановки.

— Ні, люба, — втрутився Коров’єв, — ми радше з протоколу. Із великого, дуже старого, недопрацьованого протоколу, де було записано, що рано чи пізно хтось із тих, хто все бачить символами, знову прокинеться.

Він відкрив ту саму папку, де герб ЖЕКу №5 вже трохи світився і періодично змінював елементи — сова ставала вороною, труба — годинником, вилка — пером. На першій сторінці було написано: «Дело №∞: Зведення балансу».

— Ви натякаєте, що я — ця справа? — спитала вона, одночасно запарюючи чай, бо в цей момент іронія була єдиним антидотом.

— Ви — не справа, — втрутився Бегемот, кидаючи в борщ гвоздику. — Ви — остання відповідь на питання, яке всі забули. Але поки не переймайтесь. Їжте. Усе краще перетравлюється з борщем. Навіть метафізика.

— Він правий, — зітхнув Коров’єв. — Ми ж не просто так із ЖЕКу. Ми з того самого відділу, що відповідає за енергоефективність світу. А світ, коли його не обліковувати, витікає. Плачевно.

— Я не просила вас приходити, — сказала вона. — Я не викликала.

— Ох, але й не заперечували, — підморгнув Бегемот. — А Всесвіт, знаєте, дуже чутливий до невимовлених запрошень.

Оповідач (так, я ще тут), винирюючи з-за портьєри:

Дорогі читачі, якщо ви зараз раптом знову перевіряєте, чи не читаєте сон когось іншого — заспокойтесь. Усе логічно. Коли світ починає ламатись, обід завжди рятує. Навіть у багатовимірній бухгалтерії. І борщ — це не просто рідина. Це ритуал.

— Отже, — продовжив Коров’єв, сьорбаючи чай із чашки з написом «Я за чесний облік». — Ми тут для того, щоби повідомити: рівновага порушена. І лише ви, Майстрине, можете... ну, скажімо, скоригувати сальдо.

— А якщо я відмовлюсь? — спитала вона, дивлячись на чайник, який раптом почав муркотіти.

— Тоді світ продовжить існувати. Але криво. Як погано зведений баланс. У ньому все буде — і любов, і смерть, і новини про курс валюти — але без жодного сенсу. В усьому буде щось… майже. А «майже» — це найстрашніший дефіцит.

— Тобто я — знову? — запитала вона. — Я маю все звести?

— Не все. — Коров’єв став серйозним. — Лише те, що ще можна.

Бегемот поставив перед нею тарілку борщу. З легкою парою. І запахом…. дитинства? Ні. Чогось до нього. До мови. До страху.

— Розпочинайте із ложки. А потім — із себе, — м’яко сказав він.

А руна на стелі тріснула навпіл.

І в той момент вона нарешті вперше за весь день посміхнулась.

Бо це було… майже знайомо.

І «майже» стало повним.