ГЛАВА V.

У якій Коров’єв приходить із ЖЕКу, а дах справді тече

Коли тебе попереджають, що реальність міняє форму, ти зазвичай реагуєш медитацією, валеріанкою або, якщо зовсім кепсько, контрабандною терапією із серіалу про скандинавських детективів. Майстриня обрала четвертий варіант — жувати сухарі з грінками, намагаючись не думати про чорний екран монітора, де світилась фраза: «Готуйте архіви».

І от саме в цей момент, коли Всесвіт дав їй півгодини тиші, у двері подзвонили. Один раз. Другий. Потім — тричі поспіль, із виразним терпінням людини, яка може чекати вічність, але віддає перевагу п’ятнадцятьом секундам.

На порозі стояв чоловік у твідовій куртці з латкою на лікті, у панчішних шкарпетках у ромбик, черевиках, що бачили Сталіна, і з портфелем, який виглядав як родинна реліквія Рахівничої Династії.

— Перепрошую, громадянко... тобто пані Майстриня. Я тут, гм, з ЖЕКу. Прийшов перевірити... дах. І все, що з ним символічно пов’язано. Ви ж розумієте, згідно з постановою Центру міжвимірного балансу від сьогоднішнього "тепер" — кожен дах має право текти лише з духовних причин.

— У мене дах на місці, — сказала вона і закрила двері. А потім знову відкрила, бо двері не зачинилися. Вони ніби почали вести переговори з гостем.

Чоловік уже встиг зайти, роздивитися передпокій, понюхати вазон і посунути килимок на два сантиметри.

— Хм, так, цікаво, — промовив він, — у вас тут скупчення символів. Нехарактерне. Плюс, коти. Це завжди тривожний дзвіночок. А отже, я змушений... е-е... ознайомити вас із протоколом.

Він витяг папку. На ній був герб ЖЕКу №5: компас, з якого стирчали сова, труба і вилка. Сова кліпала, труба диміла, а вилка… здавалося, уже не хотіла брати участь у цьому фарсі.

— Ви хто такий? — спитала вона, вже не дивуючись, а просто намагаючись не сміятись.

— Я Коров’єв. Тимчасово виконуючий обов’язки Інспектора з дахів, балконів і свідомості. А також, гм, старший асистент відділу перевірки Міжсвітових Клієнтських Запитів. Деякі з них… починаються з думки, що ви звичайна бухгалтерка. Але ми вже на цьому прокололися разів сорок сім. І ось, прийшов особисто.

— Ви маєте посвідчення?

— Я маю почуття гумору, — відповів він і підморгнув. — А це в нашій сфері важливіше.

Кіт у кутку мугикнув: «Це правда». І повернувся хвостом, бо хвіст у нього був красномовніший за більшість офіційних заяв.

Оповідач, нахиляючись, злодійським шепотом:

Ви не хвилюйтесь. Дах у неї й справді трохи тече. Але, чесно кажучи, у кого він не тече після зустрічі з Коров’євим? Тим більше, що за ним, як завжди, йде хтось значно гірший, тобто Бегемот. І той вже зараз на кухні гріє борщ, щоби оцінити «тонус простору» через смакові рецептори.

А Майстриня в цей час стояла у вітальні, намагаючись зрозуміти: чи можна послати у дупу представника ЖЕКу №5, якщо той одночасно — вісник містичного аудиту?

Спойлер: не можна. Але можна запросити на чай. І підсолодити ситуацію отруйною іронією.

Так і зробила.

— Чаю? — спитала вона.

— А чи є щось, чого тут немає? — відповів Коров’єв, розглядаючи стелю, де щойно з’явилась тріщина у формі руни.

Він був у себе вдома. А от вона — вже ні. Але скоро буде.