ГЛАВА IV.

Де Оповідач бере слово, бо хто ж іще вас тут врятує

Так, шановні, давайте чесно: дехто з вас уже кілька разів перевіряв, чи не вивалився випадково з сюжету. І це цілком нормально. Деякі речі вимагають більше кави, менше логіки і трішки довіри до авторського безумства. Якщо ви досі з нами — вітаю. Ви витримали сцену з трамваєм, флешмобом без режисера й котом, який говорить. А це, повірте, вже дещо значить.

Але перш ніж дах остаточно поїде — дозвольте мені, Оповідачеві, втрутитись. Без пафосу. Просто як той, хто вже бачив цю історію. Принаймні кілька разів. У різних редакціях. І завжди з тими самими питаннями: хто пам’ятає, хто забув, і чому бухгалтерія — це завжди більше, ніж здається. Особливо містична бухгалтерія. Особливо — в цьому сюжеті.

Отже, повернімося до Майстрині. Наступного ранку вона прокинулась, як і личить людині, що вчора бачила Пілата наживо: з головним болем, недовірою до дзеркала й на диво гарною зачіскою. Сон здався далеким. Реальність — тьмяною. І тільки одна річ збивала з пантелику: в зошиті й досі був той запис про Климента. А ще — новий.

Сава Н. — ᛟ (Othala). Колір: мох. Аромат: руїна. Рішення: перегляд.

— Мох?! — майже вигукнула вона. — У кого, в біса, аромат — руїна?!

Зошит не відповів. Він ніколи не сперечався. Просто констатував. Як суддя. Як тінь. Як стара калькуляторна стрічка, що вже бачила все і трішки більше. Вона на мить замислилася, чи зошит має гумор. І здригнулася від думки, що — так, має. І, можливо, чорний.

В офісі все виглядало начебто звично. ТОВ "Трансцендентальність плюс" зустрічала її миготливим світлом і запахом залишеного в мікрохвильовці борщу. Але сьогодні вивіска на дверях не просто світилась. Вона пульсувала. Як щось живе. Як щось, що хотіло щось сказати, але ще не мало дозволу.

Кухоль із кавою — надто гарячий. Принтер — надто холодний. Колеги — ніби ті самі, але з легким ефектом «не на місці». Пані Тетяна з бухгалтерії сусіднього кабінету вдруге привіталась із нею за п’ять хвилин. Вперше — «доброго ранку». Вдруге — «ви до кого?»

Олег з відділу звітності виглядав інакше. Якби вона не знала його п’ять років, сказала б — це інша людина. Тонший, блідіший, очі — як пікселі в системі, що втратила Wi-Fi з реальністю. Він глянув на неї і сказав:

— Центр Символічного Балансу надіслав запит. Нас перевіряють.

— Кого нас?! — запитала вона, балансуючи між сарказмом і страхом.

— Тих, хто рахує. І тих, кого рахують. Змінилась структура реальності. Потрібна ревізія.

І це прозвучало так, наче йшлося не про систему, а про душу.

Оповідач, усміхаючись:

— Ось вона — межа. Саме тут дехто починає ховатися в туалеті сюжету. Інші — прикидаються фоном. Але не Майстриня. Вона вдихнула, ковтнула кави (яка раптом здалась гіркішою ніж зазвичай) і запитала:

— А посвідчення їх у вас є?

Олег зник. Не драматично. Просто… як зникнення в базі даних. І лише слово "ревізія" лишилось на екрані комп’ютера, миготіло, як діагноз.

Тільки тоді вона помітила, що замість комп’ютера на її столі стоїть старий рахівник. І екран монітора — чорний. Без іконок. Без курсору. Лише одне слово:

“Наближається зведення балансу. Готуйте архіви.”

І тоді вона, вже не до кімнати, а до всього навколо, сказала:

— Панове… хтось викликає Всесвіт? Бо я, здається, забула пароль від цієї реальності.

І в цей момент офіс раптом став на мить абсолютно реальним. Так, як буває у снах, коли раптово згадуєш, що ти там — не випадково.