Memoria non ardet

ГЛАВА ІІІ.

Вистава, якої не було в афіші

 

Після дня, де принтер друкує реєстри душ, а кіт дозволяє собі репліки людською мовою, єдине, що лишалося — зробити вигляд, що нічого не сталося. Майстриня саме цим і зайнялась: зібрала сумку, кинула на прощання фразу «все це вигадка» — і вийшла з офісу. Місто зустріло її вечірнім повітрям із ароматом гарячих вуличних вафель, сирості з Дніпра і легким підтоном фаталізму, який зазвичай витає у повітрі біля станції «Поштова площа».

Вона йшла пішки, бо громадський транспорт після трамвайного кільця, по якому ніхто не їздить, здавалося був вже перебором. І от коли вона проходила біля старого аркового переходу, за мозаїкою часів «боротьби за щастя трудящих», з’явився натовп. Не глядачі — ні. Люди стояли мовчки, як у черзі. Але не в черзі до кіоску чи автобусу, а до якогось… сенсу.

На імпровізованій сцені — нічого. Просто асфальт. Просто тінь. І все ж — дія відбувалась.

Чоловік у брудно-білому балахоні стояв посеред площі й говорив до когось невидимого. Його руки тремтіли, голос стискав слова, мов у камінь. Це був Понтій Пілат. Це не могло бути ніким іншим.

— Я не винен, — шепотів він. — Я запитав його. Він не відповів. Я не винен!

А з іншого боку сцени — чоловік у світлому, з торбинкою на поясі. Ієшуа. Він мовчав. Але дивився на неї.

Майстриня стисла ремінець сумки, ніби то була зброя проти абсурду.

— Це флешмоб? — запитала вона у жінки поруч.

— Шо?.. — озирнулася та, ніби вирвалась з трансу. — А... Та то, кажуть, репетиція чогось. У них тут завжди щось таке.

— Але ж це не театр...

— А хіба нам колись хтось продавав квитки в цей цирк?.. — буркнула жінка й зникла в натовпі.

Тіні рухались, сцена точилася без логіки, без меж. Чоловік у чорному пальті сказав: «І це ви називаєте милосердям?» — і зник. Появився інший, із окулярами й скрипкою. Він заграв три ноти, і навколо стало тихо, як у шухляді з речами покійного.

Майстриня стояла. Потім — не витримала.

— Ну все, панове! Я з вами бавитися не буду! — в голосі було більше іронії, ніж у ранковому звіті про донарахування ПДВ. — У кого сценарій? Хто тут режисер?

І тоді в натовпі хтось їй сказав:

— Вихід там, де вхід. Але ти вже всередині.

Вона розвернулась. Бігла. А місто не здавалося Києвом. Воно дихало інакше. Вогні мерехтіли в ритмі якихось рун, асфальт тріщав від напруги між реальністю й сценографією. Кожен її крок лунав так, ніби хтось клав його на партитуру.

Удома вона рвучко розпечатала листа.

Там було лише одне речення:

«Ти знову на шляху. Не поспішай — бо двері мають пам’ять».

Вона перечитала тричі. Потім кинула лист на стіл і глянула у вікно. Трамвайне кільце більше не гуркотіло. Воно чекало.

— Ні. Ні. Ні! — Майстриня грюкнула листом об стіл. — Мені просто треба відпустка. І магній. І, можливо, нова психотерапевтка. І два дні без знаків!

Тиша зітхнула.

І тоді — кіт. Знову кіт. Вигулькнув із тіні, сів на край дивана, облизав вус.

— Тобі не здається, — промовив він, — що вже трохи запізно у відпустку?

— Я не веду більше облік випадковостей, — прошепотіла вона.

— Це й на краще. Бо наступне — вже не випадковість.

Наступного ранку вона прокинулася з думкою, що все це був сон. Ну майже. Тільки от в зошиті з’явився новий запис. Її почерком.

«Климент К., руна ᛗ (Mannaz). Образ: скло. Колір: попелястий. Смак: тривога. Рішення: відкладено».

Вона не знала ніякого Климента. Але, як казав один знайомий бухгалтер: якщо рядок з’явився в таблиці — десь є формула, що його створила.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше