ГЛАВА ІІ.

У якій вона згадує один символ, що змінив усе

Київ. Подільський район. Ранок не обіцяв нічого, крім звичних Excel-івських рядків, квартальних звітів і скарг від клієнтів, які існували, здавалося, лише для того, щоб щось "не донести". Майстриня — ще у звичайному людському стані, з паспортом, податковим кодом і кавовою залежністю — допивала остиглу арабіку з кухлика з написом: «Симетрія — це форма чесності». Кухлик був куплений ще на студентському ярмарку. Чи інтуїція, чи маркетинг — вона вже не пам’ятала.

У квартирі ж на Гончарній панувала тиша — не спокійна, а тривожна, як пауза перед оголошенням вироку. За вікном коти сиділи в ряд, наче судова колегія з питань реінкарнації. Один — рудий — не кліпав, просто дивився. Вона кивнула. Як підписант. Як свідок.

На стіні — календар із язичницькими символами. Подарунок з фестивалю в Кам’янці. Вечорами вона слухала підкаст «Голос з Ірдинського болота». Голос був старий, вологий і знав, що говорить. Він розповідав про символи, які проявляються у світі, де Google Maps веде в глушину не випадково.

— Є ті, хто бачить не цифри, а сутності, — казав голос. — Але мало хто з них знає, як їх зчитувати без втрат.

Сьогодні в касирці з «Сільпо» вона побачила Ansuz. Руна знання. Передбачення. Але поруч — чорний овал. Як пляма на тканині, що не піддається ні логіці, ні хімчистці. Такого не було навіть у найфантастичніших управлінських довідниках.

Повернувшись до офісу, вона відкрила облікову систему. Все як завжди. Підписати. Затвердити. Забути. Колеги, здавалось, поводились як завжди. Але щось не так. Олена з відділу кадрів кілька разів перепитувала її ім’я, наче вперше чула. Сергій із юридичного привітався, але дивився крізь неї. Принтер друкував із паузами. Кавоварка давала воду схожу на каву, але кава не пахла.

І саме в цей момент принтер виплюнув аркуш із написом: «Реєстр душ. Попередній. Неповний.»

Аркуш був теплим. Ніби щойно з серця.

Іван Т. — ᛞ (Dagaz). Переродження. Колір: мідний. Аромат: лаванда.

Ганна С. — ᛃ (Jera). Час зростання. Колір: сірий. Смак: тиша.

І — без прізвища:

Майстриня — ᚾ (Naudhiz). Потреба. Ключ. Повернення.

Раптом день втратив реальність. Як бухгалтерська таблиця, що обвалилася при спробі підсумку. І навіть електронна система видала підказку: "Цей запис не підлягає редагуванню. Підтверджено згори."

Повернувшись додому на обід, після всієї тої недивної дивини, вона знайшла конверт. Затертий. Жовтуватий. Запечатаний сургучем. Почерк — її. Але не зовсім. Підпис: "Ти знаєш, коли читати. Не раніше."

У квартирі ще тримався запах вранішньої кави, але вже з’явилась сіль. Вікна почали тьмяніти, ніби щось у повітрі вирішило — сьогодні в цій кімнаті буде інша погода.

Кіт, що лежав на підвіконні, підняв голову. Рудий, мов старе фото. Подивився просто в очі. І заговорив.

— Пора, Майстрине. Пора згадати.

— Ти завжди так говориш? — спитала вона, не відводячи погляду.

— Лише тоді, коли час більше не ховається в графіках. Коли зошит починає дихати сам.

— Ти знаєш, що в листі?

— А ти — ще не знаєш, що його вже читаєш.

І знизу, під вікном, пройшло трамвайне кільце. Воно гуло так, ніби відлічувало час. Але трамвай не зупинився. Бо в ньому вже давно не перевіряли квитки.