ГЛАВА І.

У якій Булгаков палить, переписує одне речення вдесяте і все ще сперечається з Воландом

У кімнаті, що пахла пилом, чорнилом і старими паперами, Булгаков сидів на потертій канапі. Канапа була з тих, що пам’ятала ще перші балачки про вічність, але мовчала  скромно, знаючи: не її це справа — встрявати в діалоги, де вирішується доля.

Навпроти — стіл. Захаращений аркушами. Деякі з них несли на собі одну і ту ж фразу, переписану з маніакальною впертістю. Булгаков палив. Сигарета тліла повільно, немов у ній оселився той самий сумнів, що й у його автора.

— Вдев’яте, — пробурмотів він, викреслюючи: «Він прийшов напередодні свята...», — і жодного разу не вийшло.

Тиша тріснула, як порцеляна. У кімнаті запахло фіалками. Потім — паленим хлібом. Потім — нічим. І це «нічим» було настільки явним, що Булгаков не здивувався, коли у кріслі, де ще хвилину тому нічого не було, з’явився Воланд.

— Десятий раз буде точним, — мовив він, уважно розглядаючи нігті, що блищали так, наче були покриті лаком із безглуздя.

— Я тебе не кликав, — сухо кинув Булгаков.

— А я й не просив дозволу. Ти ж знаєш, коли кличуть — уже пізно. — Воланд зітхнув. — До речі, календар перегорнувся. Хочеш побачити?

Булгаков підвів очі. Воланд витяг із кишені предмет, схожий на циферблат, але замість чисел — ієрогліфи, зірки, плями чорнила. В центрі світилась одна-єдина дата.

Песах. Великдень. Один день.

— Це вже було, — мовив Булгаков. — Вони часто збігаються.

— Помиляєшся. Цього разу вони не збігаються. Вони співпадають. Одночасно. І, між іншим, цього разу рахунок не зійшовся. Ти розумієш?

Булгаков замовк. Пальці торкнулись аркуша. Потім — до сірника. Потім — себе.

— Значить, вона знову повертається?

— Вона нікуди і не йшла. Просто... працювала у звичайній бухгалтерії. — Воланд ледь усміхнувся. — Все за класикою. Зошит, цифри, звіти. Тільки тепер — кінець періоду.

— І хто вона зараз?

— Вона — Майстриня. Але поки що без права на велику літеру.

— І я маю це записати?

— Так. Але не так, як завжди. І цього разу — до останньої сторінки. Без чернеток.

Булгаков зітхнув. Взяв ручку. Чорнило лягло на папір, як пророча тінь.

А десь далеко за вікном — не дзвін. Не крик. А тиша, в якій коти схиляють голови. І тіні слухають, чи буде сказано перше слово.

Булгаков написав:

«Глава ІІ. У якій вона згадує один символ, що змінив усе...»