Розділ 1

Я сиділа в себе в кімнаті, коли почався дощ. Тихенько бринькаючи гітарою, я насолоджувалась погодою. Раптом вдарив грім. Злякавшись я сильно вдарила по струнах. Одна з них порвалась.
— Серйозно? Знову? Ох… Мелісо, твоє везіння дає про себе знати.— говорила я сама до себе.
Я встала з ліжка, і підійшла до столу, де стояли нові струни. Як тільки я взяла їх в руки, до мене подзвонили. Відставивши предмет в сторону, я побігла до телефону.

— Алло! — сказала я занадто голосно.
— Меллі! Ти вже написала!? — кричала в телефон подруга.
— Написала що?
— Як це що? Твір Мел!
— Твір!!!- викрикнула я. — О Боже мій! Ні. Ні. Ні. І до якого числа треба його здати?
— До завтра .
— Аааа. Я ж навіть не починала.
— Дівчино, ти на тому карантині взагалі вже з глузду з’їхала? Нам задали його ще тиждень тому. Щоб ти знала, я більше нізащо з тобою не буду про щось домовлятись.
—Пробач. Знаю, ми  домовлялись погуляти…
— Мовчи. — перебила мене Сем. — Ех…, і що б ти без мене робила? Іди пиши. Подзвоню потім.
— Дякую! З мене шоколадка! — сказала я відхиляючи виклик.
Я знала, що вона образилась, але не було часу на це. Я подивилась на годинник, який стояв у мене на тумбі. Восьма вечора? Я ж не встигну! Так Мелісо, зберися. Я знову підійшла до столу, взяла ноутбук в руки, і почала читати завдання. Хм.. завдання на тему «Ромео і Джульєтта» В. Шекспір, це я знаю. Можливо все не так погано як я вважала. Добре, що я прочитала твір ще літом. 
Я не була відмінницею, але й не погано вчилась. Не зважаючи на оцінки я вважаю себе розумнішою ніж деякі старші за мене люди, адже я багато читаю, і роблю я це не тому,що мушу, я справді люблю це діло. У класі я була тою людиною яка аж нічим не вирізнялась, принаймні всі так думали. Ніколи не любила комусь щось розказувати, і взагалі в мене величезні проблеми з довірою. Тому ніхто з класу не знає чим я займаюсь, яке в мене хобі, та яка я насправді.

Твір я написала достатньо швидко. На годиннику була пів десята. Дощ ще падав. Відправивши домашнє вчителю я виключила ноутбук, та пішла на перший поверх. В гостинній сиділа мама, вона з кимось говорила, тому я тихо пройшла повз неї та пішла на кухню. Я була дуже голодна. Підігрівши їжу, і випивши таблетки, я сіла за стіл, і стала смакувати мамине фірмове рагу. Добре, що через тиждень літо, і я нарешті закінчу цей клас. Треба буде придумати щось цікавіше ніж сидіти цілі канікули в дома. Я почула як відкрились вхідні двері, поставила тарілку в умивальник, та пішла подивитись хто прийшов. Це був тато.
— Привіт.— сказала я. У відповідь батько тільки кивнув.
 З батьками у мене були доволі холодні стосунки. Та чомусь я цим не переймалась. Я повільним кроком вирушила до себе в кімнату. Коли я була вже на сходах мене гукнула мама.
— Мелло!
— Так?
— Наступного тижня ми з татом їдемо у відрядження. А тебе завеземо до бабусі.
Кілька секунд я стояла в ступорі.
— Добре.— після паузи тихо сказала я, і пішла в кімнату.
 Будучи уже в кімнаті я стрибнула на ліжко, і задумалась. Мої батьки мали власний невеличкий бізнес, вони часто кудись пропадають, тому я не була здивована, коли вони сказали, що їдуть у відрядження. І завжди я залишалась дома одна, але чому цього разу вони вирішили мене відвезти до бабусі? Щось тут не чисто. В мене все більше і більше з’являлось відчуття, що станеться щось погане. Я піднялась з ліжка, взяла телефон, та вставила туди навушники. Я любила музику, вона допомагала мені заспокоїтись. Включила випадкову пісню з музотеки , це була симфонія №40 Моцарта, моя улюблена. Я завжди трохи відрізнялась від інших дітей. Більшість підлітків шістнадцяти років надають перевагу прогулянкам з друзями, тусовкам, клубам. Мені ж подобається бути самою, не те щоб я це любила, але мені було так комфортно. Та не зважаючи на це я змогла знайти друзів. Навіть не знаю, що б робила без Сем та Марка. Так я ще довго пролежала, і навіть не помітила як заснула. Проснулась я від того, що мені на лице падав сонячний промінь. Знявши навушники я подивилась на годинник. Він показував восьму ранку. Стоп. Що? Восьма? Уроки починаються через десять хвилин. Я ж не встигну! Я підбігла до ноутбуку, та включила його. Добре, що зараз дистанційне навчання. Подумала я натискаючи на значок відеочату. 
 Решта тижня не відрізнялись різноманітністю. Я давно звикла до щоденної рутини карантину. До п’ятниці я здала усі тести з предметів. Субота. Нарешті кінець навчального року. Я сиділа у себе в кімнаті граючи на гітарі. Хтось постукав.
— Так?!
 Зайшла мама.
— Вдягайся. Через дві години маємо виїхати. — сказала вона, і вийшла.
 Я почала збирати сумку. Поки одягалась вирішила подзвонити Марку.
 Три довгі гудки, і він взяв.
— Алло. — сказав він сонним голосом.
— Ти що ще спав? Ти взагалі знаєш котра година?
— Тепер так. Ти уже їдеш?
— Збраюсь. — сумно сказала я.
—Не сумуй. В мене гарна новина.
— Здивуй мене!
— Мої батьки говорили з твоїми і дозволили приїхати до тебе на наступний тиждень!
— Вау! Марк! Це чудова новина! А що каже Сем?
— Не знаю… Останній тиждень вона стала менше з нами спілкуватись.
— Так… Добре потім подзвоню їй.
—Йду мамо! Бувай Мел, потім передзвоню.
— Бувай. — сказала я, та збила.
 Я продовжила збиратись. Взяла гітару, і вийшла з кімнати. Батьки уже чекали. Ми вийшли з дому, і сіли в машину. На дворі було тепло, але густі хмари свідчили про те, що скоро дощ. Я наділа навушники, вибрала пісню “My Type – SAINT MOTEL” . Вона була доволі енергійною, тому я не стрималась, і почала кивати головою. Я виглянула у вікно, рідкісні сонячні промені ніжно світили мені на обличчя. Мені подобалось подорожувати. В дитинстві я часто їздила до бабусі, але потім перестала, не те щоб мені не подобалось проводити з нею час, просто вона була трохи дивна. І з кожним разом приїжджаючи до неї я все більше помічала. Вона часто казала, що я не звичайна. Одного разу я проснулась трохи раніше звичайного. Батьки та бабуся сиділи на кухні.