Небо над містом світилося сотнями ліхтарів, і здавалось, ніби самі зірки спустилися на землю. Люди сміялися, загадували бажання, обіймалися під срібними вогнищами. Але для Елісії й Кайлара все навколо розпливалося - існувала лише мить, де їхні очі нарешті зустрілися.
Вона зробила крок уперед, стискаючи в руках власний ліхтар.
-Ти теж прийшов... - прошепотіла вона, і її голос зрадницьки затремтів.
Кайлар підійшов ближче, так, що відстань між ними здавалась тоншою за полум'я свічки.
-Я не міг не прийти. - він торкнувся її руки, допомагаючи підняти ліхтар. - Бо якби не бачив тебе... моє бажання втратило б сенс.
Її Серце шалено калатало, ніби й справді відбивало ту саму Мелодію, яку вона чула у снах. Разом вони відпустили ліхтар, і він повільно піднявся, змішуючись з іншими вогниками.
-Яке бажання ти загадав? - усміхнулася вона крізь тривогу.
Кайлар схилився ближче, так що його подих торкнувся її щоки і сказав:
-Те саме, що й ти, Елісіє... Щоб наші Серця ніколи більше не розділилися.
В ту ж мить вітер здійнявся сильніше, і десь угорі пролунала ніжна Мелодія, наче сама доля підтвердила їхні слова.