ГЛАВА V

Бал-маскарад

«Під маскою таємниці ховається не лише обличчя, а й голос долі.»

Дні промайнули непомітно, і ось уже неділя, день балу. Все всередині Рішель тремтіло від хвилювання. Думки про загадкового юнака, дивного листа, шпильку з дитинства та той незвичайний театр не давали їй спокою.

Ранок почався з нервів. Руки тремтіли, макіяж виходив кривим, зачіска розпадалась щойно вона намагалася її закріпити.

— До біса, і так зійде, — роздратовано вона кинула пензлик через усю кімнату, втомлено вдивляючись у дзеркало.

Змивши невдалий макіяж, вона просто розчесала волосся і вирушила до театру. Надворі темніло, ліхтарі віддзеркалювались у калюжах, місто здавалося чарівним і таємничим. Все навколо ніби затамувало подих в очікуванні чогось незвіданого.

Фойє театру зустріло її теплом і знайомим ароматом чаю та старих книжок. Жінка за стійкою підняла погляд від журналу і подарувала дівчині м’яку посмішку.

— Добрий вечір, ви ж пані Мадлен? Мене запросили на бал і сказали, що ви… допоможете з сукнею, — дівчина сором’язливо відвела погляд, ніби сказала щось несерйозне, але тут же схаменулася. — Ох... ось лист, — зніяковіло вона дістала конверт із кишені й простягнула його трохи здивованій жінці.

Мадлен швидко пробіглася очима по рядках. Дочитавши, її губи ледь помітно всміхнулися.

— Ах… Еліан… Все-таки не забув її навіть після стількох років, — прошепотіла вона, а тоді зібравшись, швидко встала з крісла, відклала журнал і допивши чай, вийшла з-за стійки. — Ходімо, люба, зараз зробимо з тебе королеву. — мовила жінка, підхопивши розгублену Рішель під руку.

Вони йшли театральними коридорами. Вишукані картини ніби передавали велич осіб, зображених на них. Ті ж самі зачинені двері за якими ховалися ще не розгадані таємниці. Та в цю мить все здавалося живим, ніби сам театр ніжно співав.

На дверях у кінці коридору висіла табличка: “Костюмерна”. Мадлен обережно відчинила двері, і вони ввійшли у царство тканин, прикрас, пишних нарядів і масок. У повітрі витав ледь вловимий аромат лаванди та пудри. Посадивши Рішель перед великим дзеркалом, Мадлен викотила з-за ширми манекен. На ньому висіла сліпуча білосніжна сукня з мереживом і блискучими кристалами, ніби сніжинки осідали на тканину і змушували її сяяти. Над сукнею була прікріплена маска з витонченими візерунками.

— Вона чекала саме на тебе. — лагідно промовила жінка, поклавши долоні на плечі Рішель. — Готова до перевтілення?

Сукня виявилася ідеальною, ніби створеною спеціально для неї. Після кількох вправних рухів вона вже стояла перед дзеркалом схожа на богиню. Мадлен ніжно накрутила їй локони, додала делікатні прикраси, прикріпила кришталеві сережки та намисто, і нарешті, маску.

— А… зачекайте, — раптом сказала Рішель, витягнувши з сумочки кришталеву лілію. — Прошу, прикріпіть її.

Мадлен обережно взяла шпильку, провела пальцями по кристаликах, ніби згадуючи щось із минулого, а тоді ніжно прикріпила її збоку на волосся.

— Ця шпилька ніби створена для вас. Вона відображає вашу чисту й милосердну душу. — прошепотіла вона, трохи поправляючи зачіску.

Образ був завершений. Рішель ледь упізнавала себе, вона й справді виглядала чарівно, ніби зійшла з небес просто на сцену. Покрутившись перед дзеркалом, дівчина широко всміхнулася. Давно вона не бачила себе такою.

Мадлен стояла збоку з теплою посмішкою, спостерігаючи, як Рішель кружляє мов сніжинка.

— Ти готова, люба. Ти виглядаєш чарівно, — мовила Мадлен, підходячи ближче. — А тепер ходімо, бал от-от розпочнеться.

Великі двері головної зали вже були розчинені. Звідти лунала музика, сміх, дзвін келихів. Мадлен поклала руку на плече Рішель.

— Не хвилюйся, люба. Бал уже починається, тобі пора йти.

Щойно вона ступила через поріг, усе в залі здавалося завмерло на мить. Величні люстри, дзеркала, сяйво — все блищало й переливалося, мов у казці.

Рішель підійшла до столу з келихами біля вікна, вдивляючись у нічний, сплячий Лондон. І раптом за її спиною роздався знайомий голос:

— Міледі, ви таки прийшли. Я дуже радий вас бачити.

Дівчина озирнулась, перед нею стояв Еліан, як завжди бездоганний. Білосніжний костюм з лавандовими візерунками, маска що ховала очі, у яких відображався цілий всесвіт, і легка усмішка.

— У вас здається звичка з’являтись зненацька за моєю спиною. — мовила Рішель, ледь усміхнувшись.

— Я ж чарівник, хіба ви не знали? — грайливо відповів Еліан. Легким рухом руки він ніби з повітря дістав блакитну троянду й простягнув її дівчині.

— Ого, я не знала, що блакитні троянди існують, — усміхаючись, вона підійшла ближче до юнака, прикріплюючи квітку до його грудей. Вона ідеально доповнювала його образ.

— Звісно існують. Троянди бувають різні. — Еліан торкнувся пелюстків кінчиками пальців, а потім знову поглянув на дівчину. — Ви неймовірна. А ця шпилька… Я радий що ви її вдягнули. Вона прекрасно вам пасує.

Рішель хотіла щось сказати, але їх перервав інший, теплий і дзвінкий голос:

— Вибачте, пане Еліан, ви не будете проти якщо я викраду вашу супутницю на хвилинку?

Перед ними з’явилася дівчина в розкішній червоній сукні, з хвилястим каштановим волоссям, смарагдовими очима й червоною маскою з пухнастим пір’ям.

— Савріно, ви як завжди неймовірна. Але лише на хвилину. — мовив Еліан, опустивши голову й поклавши руку на серце.

Савріна кивнула, усміхнулась і закрутила Рішель, відводячи її від центру зали. У затишному куточку біля сцени Рішель нарешті змогла добре роздивитися цю бешкетну красуню.

— Ви ж та оперна співачка, яка грала русалку у виставі! Ваш голос просто неймовірний! Та й ви самі  неймовірна! — із захопленням вигукнула Рішель, з’єднавши руки перед грудьми.

— Дякую люба! Ти теж виглядаєш чарівно, немов… Місячна богиня, що спустилася з небес прямісінько на сцену! — вигукнула Савріна, уважно оглядаючи Рішель з голови до ніг. — Я Савріна… і… ох, ти рідкісна красуня! Скажи, ти не хотіла б вийти на сцену? Ти ідеальна акторка і співачка, це видно неозброєним оком.