ГЛАВА IV

Шпилька з минулого

«Минуле не зникає. Воно знаходить нас у той момент, коли ми найменш до цього готові.»

Повернувшись додому Рішель відразу вийшла на балкон. Вітер ніжно торкнувся краю її пальта, коли вона дістала з шухляди стару пачку сигарет. Одна тонка цигарка опинилася в її пальцях, а в другій руці запальничка, прикрашена ліліями. З тихим клацанням спалахнув вогник.
Почала курити вона через дурнувату юність, піддавшись впливу колишньої компанії. І так і не змогла кинути.
Випускаючи дим у сіре небо, вона задумалася: «Цей Еліан… Наче я його колись знала. Наче він знає про мене більше ніж я сама».
Раптом її погляд впав на конверт. Рішель зовсім про нього забула. Акуратно вона відірвала червону воскову печатку з емблемою театру. Всередині був лист… і ще щось.
З легким подивом вона дістала з конверта маленький блискучий предмет, і в ту ж мить її пальці задрижали. Це була та сама шпилька. Білосніжна кришталева лілія, вкрита найдрібнішими камінцями.

Це був подарунок бабусі. Найдорожчий і найулюбленіший. У день її одинадцятиріччя та вручила їй цю шпильку, сказавши, що вона обов’язково принесе їй удачу на сцені. Рішель носила її на кожному виступі в театрі, аж поки одного разу не втратила. Тоді це стало для неї справжньою трагедією. Вона плакала цілу ніч, а батьки лише дивувалися: як їхня мати могла собі дозволити таку прикрасу? Але бабуся не розповіла, звідки вона її взяла. І незабаром пішла з життя.

Для Рішель це була перша і найбільш болюча втрата. Батьки завжди були зайняті роботою, а бабуся була для неї всім, домом, подругою, вчителькою. Саме вона прищепила Рішель любов до мистецтва. Часто вони влаштовували міні-вистави прямо у вітальні: бабуся співала, танцювала, розігрувала сцени.

«Рішенько, запам’ятай, — говорила вона. — Це не просто пісні й танці. Це мистецтво. Це душа».

Стиснувши шпильку в руці, Рішель прошепотіла: «Звідки вона в нього? Як він зрозумів що вона моя?..»
Вона сіла, акуратно розгорнула лист і почала читати:

«Міледі, я хотів би запросити вас на бал-маскарад у цю неділю. Сподіваюся, ви прийдете…»

Рішель усміхнулася: «Бал… А в мене ж немає жодної сукні. Я вже й забула коли востаннє їх надягала».
Продовживши читання, вона натрапила на наступний рядок:

*«Певна річ, у вас немає сукні. Не хвилюйтеся, у такому разі у фоє зверніться до пані Мадлен. Вона підбере вам витончений наряд. І будь ласка, вдягніть ту шпильку яку я вклав у конверт. Сподіваюся, вона нагадала вам про щось важливе.

З нетерпінням чекаю нашої зустрічі.

Еліан»*

Рішель поклала лист. У голові виникла тисяча запитань:
«Звідки він знав, що я прийду? Що лист потрапить саме до мене? І Мадлен… Хіба це не та жінка з квитками?»

Вона підійшла до балконних дверей і на мить зупинилася, дивлячись у туманне небо. Дощ не вщухав. По той бік скла, вдалині у світлі ліхтарів, як і раніше вирізався силует театру.
Рішель зачинила двері, натягнула піжаму і плюхнулася на ліжко. Телефон полетів під подушку, зараз він їй був не потрібен. Усередині залишився лише образ хлопця з лавандовими очима й лист, який здавалося ось-ось переверне її життя.