ГЛАВА III

Таємна зустріч
«Деякі двері відчиняються не ключем, а випадковим кроком… або долею.»

Зала була майже порожня. Червоні крісла з золотою оббивкою, на стінах маскарадні маски, скульптури, свічки. На сцені багряні куліси та велика люстра.

Коли світло згасло, Ришель повністю поринула в атмосферу. Історія на сцені була про капітана, що зустрів русалок, які кликали його в інший світ. Одна з русалок співала так, що серце стискалося. Зелені очі, хвилясте каштанове волосся, червона сукня… вона була незрівнянна.

Але в останній момент вистави, коли куліси вже закривалися, русалка раптово кинула погляд у зал — прямо в очі Ришель. Усміхнулася й зникла за кулісами.

Коли Ришель вийшла із зали, вона помилково звернула в інший коридор. Він був великим, із тьмяним світлом і картинами на стінах. Із темряви долинала музика. Раптом за її спиною щось зашурхотіло.

Різко озирнувшись, Ришель побачила перед собою хлопця років двадцяти, з довгим, білим наче сніг волоссям. Його очі сховані за витонченою білою маскою, загадково світилися лавандовим відтінком і уважно її вивчали.

— Ох, пробачте мені мою необережність, міледі. З вами все гаразд? — промовив хлопець не відводячи від неї погляду.

— Так, зі мною все добре… — трохи тремтячим голосом відповіла вона. — Ви не підкажете як звідси вийти до головного входу?

Хлопець трохи схилив голову і з легкою усмішкою промовив:

— Звісно підкажу. Якщо звичайно міледі назве своє ім’я і розповість, що така чарівна дівчина робить одна в забутому коридорі старого театру?

Ришель насупилась. Чому йому так важливе моє ім’я? — подумала вона. Невже я потрапила туди куди не слід?

— Якщо чесно, я й сама не зрозуміла як тут опинилась. Мабуть вийшла не в ті двері. І... навіщо вам моє ім’я? — насторожено спитала вона.

Хлопець обережно поправив маску, щоб вона не зіслизнула з обличчя.

— Все просто. Ви, найімовірніше вийшли через південні двері зали, тут часто губляться ті, хто прийшов уперше, — він зробив паузу. — Але моє зацікавлення щире. Адже не щодня в цих стінах з’являється хтось... як ви.

Він простягнув їй руку в білій рукавичці з золотою вишивкою.

— Моє ім’я — Еліан. І я хотів би запросити вас, прекрасна незнайомко, на бал-маскарад, що відбудеться вже цієї неділі. Ви прийдете?

Ришель не знала що сказати. Її серце раптово забилося швидше від несподіванки, страху й… зацікавлення. Вона озирнулась, у коридорі крім них нікого не було.

— Я подумаю. — нарешті прошепотіла вона. — Мене звуть Ришель.

Еліан м’яко усміхнувся, ніби це ім’я було йому знайоме.

— Ришель… — повторив він з ледь помітною тінню ностальгії на обличчі. — Прекрасне ім’я. Прошу, візьміть це.

Він дістав із кишені свого позолоченого піджака невеликий конверт, прикрашений візерунками у формі троянд і з емблемою театру в кутку. Червона воскова печатка зберігала лист запечатаним.

— Відкрийте його, коли залишитесь наодинці. А зараз дозвольте мені провести вас до виходу.

Із сумнівом, але все ж прийнявши конверт, Ришель рушила за ним. Їхні кроки глухо луною відбивалися в коридорах. Поворот за поворотом,  і ось вони знову опинилися у фойє. Жінка за стійкою попиваючи чай кивнула їм.

— Дякую вам. Без вас я б заблукала. Я… подумаю щодо балу.

Вона озирнулася і застигла. Позаду не було нікого. Еліан зник. Ні кроків, ні тіні, лише порожній коридор сповнений тиші.

Трохи приголомшена вона поспішила до виходу. За дверима як і раніше лив дощ, та здавалося він уже стихає. Кам’яні янголи на фасаді будівлі проводжали її поглядами, ніби обіцяючи нову зустріч.