ГЛАВА II

Старий театр

"Мистецтво не вмирає… Воно просто ховається в запилених залах і чекає на того, хто досі чує його голос."

Ранок видався на диво сонячним. У квартирі стояла мертва тиша, яку порушували лише звуки вулиці та щебет птахів.
Прокинувшись, Ришель підійшла до вікна. Там у далечині, за метушнею міста, височів театр.

Люди поспішали немов мурахи: хтось спізнювався на роботу, хтось біг за сумішшю для плачучого немовляти, а хтось із торбами на ринок.
Але погляд Ришель був прикований до театру. Кам’яні постаті янголів на фасаді застиглі у вічній грі й пісні, тягнулися до неба і до людей.

На фасаді над центральною аркою було вигравірувано:
“In umbris theatri, anima sua invenit vocem.”
“У тінях театру душа знаходить свій голос.”

Ришель підвелася, швидко одяглася й вирушила до виходу.
У місті стояла холодна, сіра середина жовтня.
На півдорозі до театру сонце сховалося, небо затягло хмарами, почалася злива. Дівчина побігла під склепіння старої будівлі.

— Фух… — видихнула вона, кинувши погляд угору.
Янголи розпускали свої кам’яні крила, яким ніколи не судилося злетіти. Біля входу стояли великі скляні двері, прикрашені вітражами та різними написами.
У фойє горіло приглушене світло, за стійкою при вході сиділа жінка, читаючи книгу.

— Добрий день, дайте, будь ласка, один квиток на виставу про русалок.

— О, гарний вибір! — відповіла жінка, простягаючи маленький паперовий квиток. — А що привело вас до нас? Зараз, наскільки знаю, ніхто мистецтвом не цікавиться…

Ришель замислилася, а потім тихо відповіла:

— Я не така, як вони. Ми наче з різних всесвітів…

— Ви, люба, з правильного всесвіту. Проходьте, вистава от-от почнеться.