ГЛАВА I

Несправедливість і остання надія

"Навіть у найзабутіших залах живе надія. І якщо ти досі чуєш музику — значить, ще не все втрачено."

Звичайний день, такий самий, як і сотні попередніх.
У кімнаті з приглушеним світлом, на ліжку біля вікна з видом на міську площу й далекий театр, лежала дівчина.

Її чорне як ніч волосся розсипалось по подушці. Очі кольору океану дивились у стелю з приглушеним смутком.
Білосніжна шкіра здавалася майже прозорою в м’якому напівмороку.
Ришель схлипувала, втиснувшись у подушку, ніби намагаючись сховатись від усього світу.

— Цей світ і це життя просто жахливі… — прошепотіла вона. — Ненавиджу його… і себе. Все знову обернулося проти мене.

Її голос був виснаженим, ледь чутним.

— Вони знову про мене забули… — продовжила вона, кинувши погляд на екран телефону, де мерехтіли свіжі фотографії її друзів.
Веселі обличчя, зустрічі, прогулянки, і жодної згадки про неї.

— Що зі мною не так?.. Ніяк не можу зрозуміти…

Повільно її погляд ковзнув до вікна.
За шибкою йшов дощ, скляні краплі стікали вниз, як і її власні сльози. Перехожі поспішали сховатися під парасольками, автомобілі розрізали калюжі.
Але серед цього сірого пейзажу вирізнявся силует.
Старий театр опери та мистецтв. Похмурий, але все ще величний.

— Таке прекрасне місце… — прошепотіла Ришель. — Раніше там вирувало життя. А зараз… Кому взагалі цікаве мистецтво? Кому потрібні сцена, жива музика, акторська гра?

Вона трохи підвелася, сіла на ліжку, обійнявши коліна.
Тишу кімнати порушував лише шум дощу та її власне дихання.
У пам’яті спливали сцени вистав, на яких вона була, її дитячі мрії стояти на сцені, в світлі софітів, під поглядом зали…

Театр пустів. Звісно, не повністю. Він продовжував жити тихо, немов старий, що вже не сподівається на визнання, але щодня відкриває двері для тих небагатьох, хто любить його всім серцем.
Там залишились справжні. Ті, для кого театр став домом. І Ришель серед них.

Вона мріяла стати акторкою, грала в дитячих постановках на тій самій сцені. Але батьки сказали:
— Це не принесе тобі успіху. Тобі потрібно туди, де більше платять.

І вона пішла.
Залишила сцену, мов зраджену любов.

За вікном усе ще лив дощ. Але за прогнозом, завтра мало бути сонячно.

— Може… сходити на виставу? — промовила вона вголос, ніби намагаючись переконати саму себе. — Просто відволіктись. Просто згадати, чим я колись жила…

В її очах на мить майнуло щось живе.
І, можливо, завтрашній день справді все змінить.