Глава 2

Наступного ранку Соломія чекала на Христину біля шкільного входу. Щойно подруга наблизилася, вона відклала телефон і уважно подивилася на неї.

— Судячи з твого обличчя, увечері вони не передумали?

— Я майже не виходила з кімнати, — відповіла Христина. — А вранці дядько поїхав до лікарні раніше, ніж я прокинулася.

— Може, уникає розмови?

— Або в нього справді була ранкова зміна. Він кардіолог, а не підступний лиходій.

— Одне іншому не заважає.

Христина не стримала усмішки.

— Артур теж не лиходій.

— Звісно. Він лише вирішив, що знає, як тобі прожити наступні років сорок.

Вони зайшли до школи. У коридорах було гамірно: хтось повторював матеріал перед контрольною, хтось обговорював випускний, а кілька однокласників сперечалися, хто де сидітиме під час святкування.

До останнього дзвоника залишалося зовсім мало часу. Майже всі вже визначилися зі вступом або принаймні вдавали, що визначилися.

— Ти принесла інформацію про коледж? — запитала Соломія.

Христина поплескала долонею по рюкзаку.

— Усе тут.

— Тоді після уроків ідемо до актової зали й складаємо план.

— Який іще план?

— Такий, щоб твої родичі не могли сказати, що музичний коледж — раптова примха. Якщо вони хочуть серйозної розмови, отримають її.

Після уроків дівчата піднялися до актової зали. Учителька музики дозволяла Христині репетирувати там, коли приміщення було вільним. На сцені стояло старе фортепіано, кілька стільців і мікрофон на високій стійці.

Соломія сіла в першому ряду й дістала блокнот.

— Розповідай.

— Що саме?

— Усе. Коли вступні випробування, які документи потрібні, що ти співатимеш і скільки коштує навчання.

— Ти зараз схожа на Артура.

— Ні. Артур вирішує замість тебе, а я допомагаю довести, що ти вже все обдумала.

Христина витягла з рюкзака теку. У ній лежали роздруковані правила вступу, список документів, вимоги до творчого конкурсу й копія свідоцтва про закінчення музичної школи.

— Потрібно підготувати дві різні композиції, пройти перевірку слуху й ритму та співбесіду, — пояснила вона. — Викладачка з вокалу допомагає мені обрати програму.

— Отже, ти вже готуєшся?

— Майже пів року.

Соломія перестала писати.

— Пів року? І мовчала?

— Не мовчала. Я кілька разів говорила дядькові про коледж, але він думав, що я просто цікавлюся. А Артурові не казала. Знала, як він відреагує.

— Могла хоча б мені одразу розповісти.

— Ти знала, що я хочу займатися музикою.

— Хотіти й уже пів року готуватися до вступу — не те саме.

У голосі подруги не було образи, але Христина все одно відчула провину.

— Я боялася, що не вступлю. Тоді ніхто не дізнався б, що я взагалі намагалася.

— Дуже зручно, — сказала Соломія. — Якщо не спробуєш відкрито, ніхто не побачить невдачі. Але й підтримати тебе теж ніхто не зможе.

Христина опустила погляд на теку.

— Мабуть.

— Добре, сварити тебе довго не буду. Що з оплатою?

— Є бюджетні місця. Якщо не вступлю на бюджет, дядько може відмовитися платити.

— А ти розглядала інші варіанти?

— Стипендію, підробіток після першого курсу. Ще можна вступати наступного року, якщо зараз не вийде. Але я хочу спробувати цього літа.

Соломія записала це в блокнот.

— Тепер покажи, що підготувала.

Христина вийшла на сцену. Знайома зала раптом видалася надто великою. Порожні ряди крісел іноді лякали сильніше, ніж глядачі. Люди могли усміхнутися чи відвести погляд, а порожнеча тільки чекала на першу помилку.

— Уяви, що я приймальна комісія, — запропонувала Соломія.

— Тоді зроби серйозніше обличчя.

Подруга випросталася, склала руки на грудях і насупилася.

— Громадянко Федченко, здивуйте нас. Ми вже прослухали двадцять п’ять людей і хочемо обідати.

— Дуже підбадьорює.

Христина ввімкнула на телефоні мінус і поклала його біля краю сцени. Перші слова прозвучали невпевнено. Вона зупинилася, вдихнула й почала знову.

Цього разу не дивилася на порожні крісла. Думала про мелодію, яку стільки разів повторювала вдома, про маму, яка колись співала їй перед сном, і про власне бажання нарешті бути почутою.

Коли остання нота стихла, Соломія кілька секунд мовчала.

— Ну? — не витримала Христина.

— Я думаю, що твої брат і дядько або ніколи нормально тебе не слухали, або в нашій родині лише я маю вуха.

— Ти не приймальна комісія.

— Саме тому запишемо відео й покажемо викладачці. Вона скаже, над чим працювати.

Вони зробили ще два записи. На першому Христина надто часто дивилася в підлогу, на другому збилася на одному слові, а третій нарешті сподобався їм обом.

Додому Христина поверталася вже не такою розгубленою. У рюкзаку лежав складений разом із Соломією план, а в телефоні — запис репетиції. Тепер у неї були не лише слова про мрію, а й докази того, що вона готова працювати.

Біля будинку стояла машина Артура.

Христина сповільнила крок. Ще однієї суперечки їй не хотілося.

Проте в передпокої вона побачила лише маленькі рожеві черевички й жіночі туфлі.

— Тітко Христино!

Софійка вибігла з вітальні й обійняла її за ноги. Христина присіла та поцілувала племінницю в маківку.

— Привіт, мала. А де твій тато?

— Тато на роботі.

Із вітальні вийшла Марина.

— Я вирішила заїхати сама. Артур учора повернувся додому дуже задуманий.

— І поскаржився тобі?

— Розповів. Це не зовсім те саме.

Марина усміхнулася, але Христина помітила, що вона налаштована серйозно.

На столі стояли чашки з чаєм і тарілка з печивом. Софійка одразу потягнула тітку до дивана й почала показувати нову ляльку.

— Вона художниця, як мама, — пояснила дівчинка.

— А співати вміє?

— Ні. Ти співай.

— Софійко, дай тітці хоча б переодягнутися, — сказала Марина.

За кілька хвилин Христина повернулася до вітальні. Микола ще був на роботі, тому вона сіла навпроти Марини й приготувалася захищатися.