Глава 1

Христина забігла до будинку, скинула кросівки й уже хотіла гукнути дядька, коли почула з вітальні голос Артура.

Брат не попереджав, що приїде. Зазвичай він телефонував заздалегідь, а іноді привозив із собою Марину й Софійку. Та сьогодні дитячого сміху не було. Чоловіки про щось сперечалися.

— Христина буде лікаркою, — твердо промовив дядько Микола. — Вона добре навчається, а з підготовкою я допоможу.

— Навіщо їй медицина? — заперечив Артур. — Вона буде юристкою. Я знаю, до якого університету краще вступати й до кого звернутися щодо підготовчих курсів.

Христина завмерла в коридорі.

На столі перед чоловіками лежали буклети двох навчальних закладів. Дядько поклав долоню на рекламу медичного університету, а Артур тримав відкритою сторінку юридичного факультету.

Вони справді вибирали її майбутнє. Без неї.

— А мене ви запитати не хочете? — озвалася Христина.

Артур і Микола одночасно повернули голови.

— Ти вже вдома? — дядько поглянув на годинник.

— Як бачиш.

Христина зайшла до вітальні й поклала рюкзак на крісло. Її погляд знову впав на буклети.

— То ким ви мене вже призначили?

— Ніхто тебе не призначає, — примирливо відповів Артур. — Ми лише обговорюємо можливості.

— Ти сказав, що я буду юристкою.

— Це хороша професія.

— Бо ти юрист?

— Не тільки тому. Ти матимеш нормальну освіту, стабільну роботу. Я зможу допомогти тобі на початку.

— А я допоможу з медициною, — додав Микола. — Хороші лікарі завжди потрібні.

Христина перевела погляд із брата на дядька.

Обидва чекали на відповідь, упевнені, що їй залишається лише вибрати один із запропонованих ними шляхів.

— Я не вступатиму ні на медичний, ні на юридичний.

— Тоді куди? — запитав Артур.

— До музичного коледжу.

У кімнаті запала тиша.

Микола повільно зняв окуляри й поклав їх на стіл. Артур відкинувся на спинку стільця, наче сестра щойно заявила, що збирається полетіти на Місяць.

— Ти серйозно? — нарешті запитав брат.

— Цілком.

— Христино, ти гарно співаєш, — обережно почав Микола. — Але досі це було твоїм захопленням.

— Для вас — захопленням. Для мене — ні.

Дядько знав, скільки часу вона приділяла вокалу. Сам оплачував заняття й приходив на її виступи. Після кожного концерту приносив квіти та казав, що пишається нею. Проте, виявляється, ніколи не думав, що музика може стати її професією.

— Талант ще не гарантує роботи, — сказав Артур. — Скільки співаків роками намагаються чогось досягти й нічого не заробляють?

— А диплом юриста гарантує роботу?

— Принаймні дає більше можливостей.

— Твоїй дружині художня освіта не завадила стати успішною.

Артур насупився.

— Марина багато працювала.

— А я, на твою думку, не збираюся працювати?

— Марина — радше виняток.

— Можливо, я теж стану винятком.

Христина відчула, як затремтів голос, і сердито стиснула пальці. Вона не хотіла плакати. Не зараз, коли вперше сказала вголос те, про що думала вже кілька років.

За три дні їй виповниться сімнадцять. Незабаром вона закінчить школу. Але брат і дядько досі говорили з нею так, наче вона була восьмирічною дівчинкою, яка після загибелі батьків боялася залишатися сама в темній кімнаті.

Можливо, для них вона назавжди залишиться тією дитиною.

— Чому ти раніше не сказала, що плануєш вступати до музичного? — запитав Микола.

— Я намагалася. Коли розповіла про творчий конкурс, ти відповів, що це добре для загального розвитку. Коли показала умови вступу, ти порадив спершу зосередитися на випускних іспитах.

— Я не зрозумів, що ти вже все вирішила.

— Бо не слухав.

Дядько опустив погляд на буклет медичного університету.

Христині відразу стало ніяково. Микола дев’ять років дбав про неї. Забирав зі школи, сидів біля ліжка, коли вона хворіла, терпляче пояснював складні теми з біології. Вона любила його і була вдячна за все. Але вдячність не означала, що вона повинна прожити обране ним життя.

— Я не хочу тебе образити, — тихіше додала вона. — І тебе, Артуре, також. Але це моє майбутнє.

— Саме тому ми хвилюємося, — відповів брат. — Ти можеш пошкодувати.

— Можу. Але тоді це буде моя помилка.

— У сімнадцять років легко так говорити.

— Мені ще шістнадцять, — нагадала Христина. — Сімнадцять буде лише через три дні. Тож у вас залишилося зовсім мало часу, щоб вирішити все за мене.

Вона підхопила рюкзак і вийшла з вітальні.

— Христино, ми ще не закінчили! — гукнув Артур.

— А ви хіба розмовляли зі мною? Я думала, між собою.

У своїй кімнаті вона зачинила двері й сіла на ліжко. Серце билося так швидко, ніби вона щойно виступила перед повною залою.

Телефон у кишені завібрував. Соломія надіслала повідомлення:

«Ти запитала в дядька про музичний?»

Христина кілька секунд дивилася на екран, а потім відповіла:

«Не довелося. Вони з Артуром уже обирали між медициною і правом».

Подруга зателефонувала майже відразу.

— І що ти сказала?

— Що вступатиму до музичного.

— Нарешті! А вони?

— Подивилися на мене так, наче я оголосила, що завтра їду на гастролі навколо світу.

— Колись і поїдеш.

Христина мимоволі усміхнулася.

— Вони не вірять, що в мене вийде.

— А ти віриш?

Вона глянула на зошит, що лежав на письмовому столі. У ньому були записані тексти пісень, мелодії та план підготовки до творчого конкурсу. На першій сторінці великими літерами стояла назва музичного коледжу.

— Так, — відповіла Христина. — Просто тепер мені доведеться повірити достатньо сильно за всіх нас.

Після розмови вона відкрила зошит і дописала під назвою коледжу:

«Подати документи».

Тепер це була не просто мрія.

Це був її вибір.