Дівчина з скрипкою

     Вступ

Осінь встигла обійняти місто холодним вітром і кольорами в’янучого листя. Артур стояв на порозі свого дому, слухаючи, як дрібний дощ стукає по землі. У нього за спиною залишався світ, що здавалося, замикав його у клітці. У цьому світі були його батьки — люди, які ніколи не вірили в його мрії. Вони бачили в ньому майбутнього лікаря чи юриста, але не музиканта, не того, хто здатен торкатися душ мелодіями, які звучали лише в його голові.

                                                                Глава 1

                                               Дівчина з скрипкою

Артур знову запізнювався на навчання. Він біг під осіннім дощем, намагаючись встигнути, але знав, що вже спізнився. Вода стікала по його куртці, а мокрі волосся прилипли до чола. Коли він увійшов до класу, всі очі були спрямовані на нього.

— О Боже! Артур, чому ти знову без парасольки і знову запізнився? — скрикнула вчителька, помічаючи його мокрий вигляд.

— Я її забув. Можна зайти? — спокійно запитав він.

— Заходь вже, сідай, — зітхнула вона, вказуючи на його місце.

Артур швидко пішов до своєї парти й сів поруч із Кирилом, своїм найкращим і єдиним другом. Вчителька продовжила урок, а хлопці крадькома обмінялися поглядами.

Артур був високим десятикласником з густим чорним волоссям і яскраво-зеленими очима. Він любив одягатися стильно, надаючи перевагу класичному одягу. Незважаючи на свій елегантний вигляд, він більше цікавився музикою, ніж школою. Його серце належало гітарі, але батьки не поділяли його захоплення. Вони були строгими і вимагали від нього зосередженості на навчанні та "серйозній" кар'єрі. З друзів у нього був лише Кирил — сусід по парті, який завжди підтримував Артура в його музичних прагненнях.

Після уроків Артур прийшов додому, де на ньому чекала розлючена мати.

— Ти знову спізнився? — спитала вона.

— Ма, не починай, я тебе прошу, — відповів Артур, знімаючи портфель і куртку.

— Я і не починаю! Ти знову займався своєю дурною музикою! Як я маю на це реагувати?!

— Моя музика не дурна! Вона мені потрібна, як ти цього не розумієш?

— Може, тому що ти майбутній юрист або медик, але точно не музикант! Музика — це просто хобі! На ній ти грошей не заробиш!

— Я й не хочу заробляти! Мені це не потрібно! Це моє хобі, мені це подобається! А якщо я помру, про мене нічого не залишиться, крім пісень...

— Артур! Не будь дитиною! Я хочу для тебе тільки кращого, а ти займаєшся маячнею!

Артур відштовхнув матір і пішов до своєї кімнати. Він узяв рюкзак і гітару, вийшов із квартири. Мати щось кричала йому, але Артур її вже не чув. Він не знав, куди йти, і бродив вулицями Львова кілька годин, дощ тільки посилувався. Він сів на лавку і почав грати на гітарі під дощем. Деякі люди його знімали, інші просто проходили повз.

До Артура підійшла дівчина і прикрила його парасолькою. Він підняв голову й побачив перед собою красиву дівчину зі скрипкою. Вона мала сірі очі й русяве волосся. Дівчина сила біля нього, продовжуючи тримати над ним парасольку.

— Чому ти тут сидиш один? — спитала вона м'яким голосом.

— Я? — здивувався Артур.

— Бачиш когось ще?

— Ні, — злегка сумним тоном відповів він.

— Я Аліна, — сказала вона, протягуючи руку.

— Артур. Приємно познайомитися, — він потиснув її руку. — Тебе не лякає гуляти так пізно? Все ж таки десята вечора.

— Те саме питання й до тебе. Чому ти тут?

— Просто вирішив провітритися.

Артур і Аліна говорили довго, спілкування легко плило. Після цього вони пішли по домам

Де на Артура вже чекали злі батьки.