Глава 7

Ніч була вже глибокою, коли Юн повернулася до свого готельного номера після зустрічі з Техьоном. Її серце досі калатало від тих емоцій, які пережила всього кілька годин тому. Вона сиділа на краю ліжка, дивлячись на телефон, що лежав на тумбочці, і на повідомлення, яке залишилося непрочитаним. Воно надійшло раніше, коли вона була з Техьоном, але тоді вона вирішила не звертати уваги, занурившись у теплоту моменту з ним.

Тепер же, у тиші свого номера, Юн відчула, як у ній піднімається тривога. Вона розблокувала телефон і відкрила повідомлення, відправлене з невідомого номера.

"Ти думаєш, все так просто? Час іде, Юн. Вони вже ближче, ніж ти думаєш."

Її серце завмерло. Повідомлення було коротким, але в ньому відчувалася загроза. Хто це? Хто міг знати про неї більше, ніж вона сама хотіла показати? Вона відчувала, як холодний піт виступає на її долонях. Це не перше дивне повідомлення за останні кілька тижнів, але це було найбільш лякаюче з усіх.

Юн не могла ні з ким поділитися цим. Навіть із Техьоном. Особливо з Техьоном. Вона знала, що якщо розповість йому, він спробує захистити її, але це тільки втягне його у щось небезпечне. Щось, що Юн намагалася уникати все своє життя.

Вона нервово пройшлася кімнатою, намагаючись заспокоїтися. Її думки роїлися, як бджоли, і вона не могла знайти виходу з цього лабіринту тривог. Хто б це не був, він знав про неї щось важливе, щось, що вона так старанно приховувала від інших. Але як? І чому?

Раптом її погляд упав на невеличкий чорний конверт, що лежав на підлозі біля дверей. Вона не помічала його раніше. Це змусило її серце стиснутися ще сильніше. Хтось підкинув цей конверт у її кімнату, доки вона була з Техьоном. Хтось був достатньо близько, щоб проникнути сюди.

Юн обережно підняла його, відчуваючи, як холод охоплює все її тіло. Відкрила його і побачила всередині фото. На ньому була вона — на вулиці, біля того самого озера, де вони сиділи з Техьоном кілька годин тому. На фото чітко було видно її і його, як вони сидять разом на лавці, тримаючись за руки.

Але найстрашніше було те, що на задньому плані, у тінях дерев, виднілася постать. Хтось стежив за ними.

На звороті фотографії був напис: "Слідкуй за своїми кроками. Далі буде."

Юн відчула, як її руки починають тремтіти. Вона не знала, що це означає. Але була впевнена, що це лише початок чогось набагато гіршого.

Її життя, яке останніми днями здавалось нормальним, знову почало руйнуватися, і цього разу Юн відчувала, що вона може втратити не лише себе, але й тих, кого вона любить.

Зараз не час для слабкості. Вона повинна діяти, але як? І що робити з цією новою загрозою, яка так раптово увірвалась у її життя?

Техьон не повинен знати, це надто небезпечно. Але як вона приховає це, коли кожен її крок тепер під пильним наглядом?

Юн підвела голову, глибоко вдихнула і прийняла рішення: вона знайде відповідь сама, поки ще не пізно.

Юн не могла заснути всю ніч. Її думки були, як павутиння, що обплутувало все навколо, не даючи зосередитися на чомусь конкретному. Фотографія, повідомлення, ті незнайомі фігури у тінях дерев — усе це здавалося якимось сюрреалістичним жахом, від якого немає куди втекти. Кожен звук за вікном або скрип старої підлоги змушували її нервово здригатися.

Вона сиділа в напівтемряві своєї кімнати, намагаючись зрозуміти, хто стоїть за цими погрозами. Можливо, це просто якийсь жарт? Але фотографія була надто точною, надто влучною, щоб бути випадковістю. Хтось явно переслідував її. Хтось стежив за кожним її кроком.

Врешті-решт, вона не витримала й набрала номер Чонгука. Вони часто спілкувалися пізно вночі, коли жоден із них не міг заснути через напругу чи втому від постійних турне. Вона знала, що може довіритися йому, навіть якщо не скаже всієї правди.

— Привіт, ти не спиш? — його голос лунав спокійно, але з ноткою тривоги, як тільки він почув її голос.

— Ні, — тихо відповіла Юн. — Щось сталося, але я не впевнена, що можу говорити про це. Просто… мені треба з кимось поговорити.

Чонгук зітхнув. Він завжди відчував її емоційний стан, навіть через телефон.

— Юн, ти знаєш, що можеш сказати мені все, так? Ти не одна в цьому.

Її серце забилося швидше. Вона знала, що не може розповісти йому про фотографію або загрозу, але й мовчати було важко.

— Я отримала дивне повідомлення, — нарешті зважилася вона. — Невідомий номер. І воно… воно насторожило мене.

— Що там було? — у його голосі з’явилася рішучість.

— Вони сказали, що я не зможу втекти… — Юн не знала, як ще пояснити свої почуття. — Я не знаю, хто це, але мені страшно, Чонгук.

Тиша на іншому кінці лінії була короткою, але відчутною.

— Ти впевнена, що це хтось із твоїх знайомих? — нарешті запитав він. — Може, це хтось, хто знає тебе більше, ніж ти думаєш?

Від його слів Юн почала обмірковувати всі можливі варіанти. Чи є хтось у її оточенні, хто міг би так погрожувати? Вона не могла згадати жодної причини, через яку хтось із близьких зробив би це.

— Ні, — відповіла вона, намагаючись зібратися. — Я просто… не знаю, що робити.

— Хочеш, я приїду? — несподівано запитав Чонгук. — Ти не повинна залишатися одна, якщо тобі погано. Я поруч, Юн, і я не дозволю нікому тебе образити.

Юн відчула, як її серце тепліє від його слів, але вона знала, що не може наражати його на небезпеку. Хто б не стояв за цими повідомленнями, він не повинен дізнатися про її стосунки з Чонгуком чи Техьоном.

— Ні, не треба, — швидко відповіла вона. — Я просто… мені краще бути на самоті. Але дякую, що ти поруч. Це важливо для мене.

— Тоді, якщо щось ще трапиться, обіцяй, що одразу зателефонуєш, — сказав Чонгук, і в його голосі чулося непохитне бажання допомогти.

— Обіцяю, — шепнула вона.

Після завершення розмови Юн відчула певне полегшення. Чонгук завжди вмів заспокоїти її, навіть коли він не знав усіх деталей. Але тепер вона знову була сама, і тривожні думки знову взяли верх. Вона не могла сидіти склавши руки. Потрібно було діяти.