Глава 5

Тишу ранку прорізав звук будильника, що монотонно бринів десь біля ліжка Юн. Вона відчула, як вібрація від телефону передалася на матрац, але не мала сил ворухнутися. Лежала, загорнута в теплу ковдру, і намагалася не думати про події минулого вечора. Врешті-решт, після кількох хвилин бездіяльності, Юн перевернулася на спину і важко зітхнула. Прокидатися було справжнім викликом після того, що сталося з Чонгуком і Техьоном.

Її думки були схожі на хаотичний клубок, що безперервно заплутувався дедалі більше. Їй здавалося, що за одну ніч усі відносини, які вона будувала так довго, почали руйнуватися. Відкриті почуття Чонгука, визнання Техьона, власні вагання і невпевненість — усе це тягнуло її на дно. Юн не знала, як знайти вихід із цієї пастки почуттів і емоцій.

Їй хотілося б повністю поринути в роботу, аби відволіктися, але сьогодні не було жодних обов’язкових справ, які могли б відвернути її увагу. Вона працювала віддалено, і саме сьогодні — цей злощасний день після ночі конфліктів — не було термінових завдань. Чудовий збіг, чи не так? Сама доля, здається, вирішила, що Юн повинна лишитися сама зі своїми думками, змушуючи її розбиратися з хаосом, що переповнював її.

Юн на автоматі потягнулася до телефону, вимкнула будильник і, не піднімаючись з ліжка, гортала стрічку новин. Яскраві зображення, заголовки, все це пливло перед її очима, не затримуючи уваги. Вона відчувала себе порожньою, ніби весь світ раптово втратив барви й сенс. У якийсь момент вона просто відклала телефон і закрила очі, намагаючись на мить зупинити цей потік думок, що не давав їй спокою.

Але спокій не приходив.

Через кілька хвилин нерухомості і марних спроб відволіктися Юн врешті вирішила встати. Їй потрібно було хоч якось структурувати день, інакше вона просто потоне в емоціях. Вона вийшла з ліжка, ковзнула ногами в м’які домашні капці і попрямувала до кухні. У повітрі ще зберігався прохолодний запах ранку, змішаний з ароматом свіжої кави, що доносився з сусідньої квартири.

Вона вирішила почати з малого — зробити собі чай. Це завжди допомагало. Вода, що повільно нагрівалася в чайнику, була єдиним звуком, який розвіював тишу в квартирі. Юн дивилася у вікно, спостерігаючи, як місто потроху прокидається. Машини мляво проїжджали вулицями, люди поспішали на роботу, а світло ранкового сонця пробивалося крізь хмари.

Юн спробувала уявити, що день буде таким, як зазвичай. Що можна буде забути про все це — про складнощі з Чонгуком, про напруженість із Техьоном — і просто продовжити жити, як раніше. Але в душі вона знала, що це неможливо. Щось змінилося назавжди, і це "щось" було занадто великим, щоб просто закрити на нього очі.

З думками про це вона врешті налила собі чай і сіла за стіл. Пара від чашки м'яко піднімалася вгору, і її тепло трохи заспокоювало. Юн обережно притулила чашку до губ, вдихнувши запах м’яти, але навіть це не могло відволікти її від важких думок.

Раптом телефон завібрував. Вона не одразу звернула на це увагу, але все ж взяла його в руки. На екрані висвітився знайомий номер. Це був Чонгук.

Серце Юн затремтіло від несподіванки, і вона відчула, як по спині пробіг холодок. Він не писав з учорашнього вечора, після того, як пішов, і Юн вже майже змирилася з тим, що не почує від нього жодного слова. Але ось, його повідомлення.

З глибоким подихом вона відкрила повідомлення:

"Привіт. Мені треба з тобою поговорити. Це важливо."

Це були прості слова, але вони прозвучали як вибух у її голові. "Мені треба з тобою поговорити." Що це могло означати? Чому саме зараз? Юн уважно перечитала повідомлення кілька разів, ніби від цього могло залежати її рішення. Її серце билося дедалі швидше.

Вона не знала, чи готова до цієї розмови. Вчорашній вечір був занадто важким, і всі її сили витрачалися на те, щоб якось зібрати себе докупи. Але водночас вона розуміла, що уникати розмови з Чонгуком — це ще гірше. Вона не могла вічно тікати від проблем.

Після короткої паузи вона набрала відповідь:

"Доброго ранку. Добре, можемо зустрітися. Коли і де?"

Її пальці тремтіли, коли вона натискала кнопку "відправити". Але щойно повідомлення пішло, Юн відчула, як відчуття тривоги трохи послабилося. Тепер залишалося тільки чекати.

Телефон знову завібрував через кілька секунд:

"Через годину, у парку біля твого дому. Буду чекати."

Юн закрила очі, намагаючись заспокоїти дихання. Це була лише розмова, але вона вже відчувала, як її нерви натягнуті до межі. Парку біля її дому було не багато, і вона знала, де саме вони зустрінуться — це був їхній улюблений куточок, затишне місце з лавками під старими деревами, де вони часто гуляли разом.

Тепер Юн залишалося всього година, щоб підготуватися — не лише фізично, але й морально.

Юн сиділа на краю ліжка, дивлячись на свій телефон. Її пальці мимоволі стискали його корпус, ніби це могло дати їй трохи більше впевненості. Відповідь від Чонгука була проста і коротка, але кожне його слово здавалося важливим, навантаженим тією вагою, яку вона поки що не могла повністю усвідомити. Одна година. Вона бачила це повідомлення на екрані, і водночас усвідомлювала, що часу лишилося мало. Тривожна метушня думок тільки посилювала її невпевненість.

Що він скаже? Чи пробачить її за те, що сталося між ними минулого вечора? Чи, можливо, він збирається покласти край їхнім стосункам назавжди?

"Час не стоїть на місці," — промайнула думка, і вона різко підвелася. Потрібно було почати збиратися. Механічними рухами Юн дістала з шафи просту сукню — ніжного блакитного кольору, який нагадував про літні дні, що залишилися позаду. Проте зараз вона не відчувала радості чи легкості. Їй було важко зрозуміти, що одягти для цієї зустрічі. У таких випадках не має значення, що на тобі — важливіші слова, які доведеться сказати, і реакція, на яку треба підготуватися.

Юн перекинула волосся через плече і почала його повільно розчісувати, глибоко зітхаючи від кожного руху гребінця. У дзеркалі вона бачила відбиток свого обличчя, але не впізнавала в ньому колишню себе. Її очі були втомленими, поглядом вона уникала себе самої, ніби навіть побачити власні емоції було надто складно. Щось змінилося, і це щось відбувалося не тільки в ній, а й у їхніх стосунках.