Розділ 15

Пізня ніч поволі перетікала в ранок, але сон для мене був розкішшю, яку я більше не могла собі дозволити. Усе рухалося до кульмінації, і мій клан мав діяти першим, якщо ми хотіли вижити в цій війні. Від рішення, яке я прийняла кілька годин тому, вже не було вороття. Ми повинні були вдарити по позиціях Рібейро, доки вони не зібралися з силами.

Мій телефон завібрував у руці — це був Антоніо.

— Елізо, наші люди вже на позиціях. Ми готові розпочати атаку, — сказав він, не приховуючи серйозності в голосі.

Я стиснула телефон сильніше, вдивляючись у темряву за вікном. Місто, яке завжди було мені рідним, тепер здавалося полем битви, де на кожному кроці може чекати небезпека.

— Добре, — відповіла я, намагаючись триматися впевнено. — Вдарте по них з усією силою. Нам потрібно, щоб вони втратили контроль ще до того, як встигнуть підготуватися.

Антоніо мовчки кивнув, і зв'язок обірвався.

Я залишилася стояти у своєму кабінеті, відчуваючи, як повітря стає дедалі важчим. Це було не просто зіткнення з ворогом — це був момент, коли я мала довести собі та всім іншим, що можу взяти на себе тягар лідерства. У моїй голові звучав голос батька, його поради і настанови. І хоча він зараз лежав у лікарні, боротьба за його спадщину тривала.

***

Я вирушила до одного з наших оперативних центрів — це був старий підземний бункер, яким ми рідко користувалися, але тепер він став командним центром для цієї операції. Всередині все кипіло від підготовки: екрани моніторів, рації, карти — усе це працювало на єдину мету. Люди сновигали туди-сюди, спілкуючись короткими командами.

Антоніо підійшов до мене, його обличчя було серйозним, але рішучим.

— Ми починаємо через десять хвилин, — сказав він, показуючи на карту, де були відмічені наші об'єкти і позиції Рібейро. — У нас є перевага в швидкості, але якщо щось піде не так, вони можуть відповісти дуже жорстко.

Я вдивлялася в карту, аналізуючи кожну деталь. План був ретельно продуманий, але в будь-який момент усе могло піти не за планом. Це був ризик, але в нашій ситуації ризикувати означало виживати.

— Ми не можемо допустити помилок, — тихо сказала я. — Ударьте по них швидко і безжально.

Антоніо кивнув і подав сигнал своїм людям. Відлік почався.

***

Перші хвилини після початку атаки минули, наче у тумані. На екранах моніторів я бачила рух наших людей, що проникали на позиції Рібейро. Вибухи від гранат і автоматні черги звучали в навушниках, передані через радіозв’язок. Моє серце калатало від напруги, і кожен крок наших людей був для мене як удар обухом по голові. 

— Позиції на сході взято, — повідомив один із операторів. — Рібейро зазнали великих втрат, вони не встигли зреагувати.

Це була перша хороша новина за останні дні. Я відчула невелике полегшення, але знала, що це лише початок.

— Перевіряйте інші точки, — наказала я. — Нам потрібно, щоб жоден з їхніх ключових лідерів не вислизнув.

Антоніо підійшов до мене, його обличчя трохи пом'якшилося.

— Ми вдарили по всіх основних об'єктах. Рібейро втратили чимало людей і техніки. Зараз вони в паніці.

— Це добре, — відповіла я, не відриваючи погляду від екранів. — Але ми не можемо розслаблятися. Що з їхнім штабом? Ми отримали інформацію про їхнє командування?

— Ще ні. Але наші люди шукають. Ми зробимо все, щоб вивести їхнє керівництво з гри.

Я кивнула, хоча всередині розуміла, що справжня боротьба ще попереду. Це був лише перший удар, але він мав показати, що ми не збираємося здаватися.

***

Після закінчення операції я вийшла на вулицю. Місто потроху оживало — ранок набирав своїх прав, і повітря вже не було таким важким, як уночі. Я подивилася на горизонт, відчуваючи змішані емоції. Ми завдали сильного удару по Рібейро, але це було лише початком довгої боротьби.

Тепер я чітко розуміла: кожен крок, який я роблю, несе з собою нові ризики і нові втрати. Але я не могла відступити. Моє місце — тут, у самому центрі цього конфлікту. І тепер я готова була до того, що попереду чекає ще більше жорстких рішень.

— Ми зробимо це, — прошепотіла я до себе, знаючи, що іншого вибору в мене більше немає.

Рішучість і страх ішли пліч-о-пліч, але я прийняла цю боротьбу.

***

Після успішної атаки на позиції Рібейро я відчула тимчасове полегшення, але це було ілюзією. Усі знали, що це лише початок, і Рібейро відповідатимуть, коли ми найменше цього очікуватимемо.

Антоніо здавався більш впевненим у наших діях, і я довіряла йому, як завжди. Він був поруч із моїм батьком роками, а зараз допомагав мені приймати стратегічні рішення. Тому, коли він прийшов до мене з новиною про чергову важливу зустріч із нашими союзниками, я не засумнівалася.

— Є один об'єкт, який ще потребує уваги, — сказав Антоніо, коли ми зібралися на черговій нараді. — Це старий склад на околиці міста, про нього стало відомо тільки зараз. Там можуть бути приховані ресурси, які Рібейро використовують для відновлення своїх сил.

— Ми повинні перевірити це негайно, — відповіла я, вивчаючи карту. — Якщо вони дійсно там, ми можемо завдати останнього удару.

Антоніо кивнув, а потім продовжив:

— Я особисто супроводжуватиму операцію, але ти також маєш бути присутньою. Це може бути наш вирішальний крок.

Наступного вечора ми прибули на вказане місце — старий склад, що ховався серед занедбаних будівель. Тиша була гнітючою, а світло від місяця надавало всьому сюрреалістичного вигляду. Я знову відчула ту тривогу, яка з'являлася перед важливими моментами. Але досі все йшло за планом.

Ми почали операцію, оглядаючи територію. Але щось було не так. Це відчуття посилилося, коли всередині складу я помітила тіні, які рухалися занадто швидко. Перш ніж встигла щось сказати, вибух прогримів у будівлі.

Склад завалився, перетворюючи все навколо на хаос. Я намагалася знайти шлях до виходу, але всюди був дим, уламки та крики. Раптом я відчула, як хтось грубо хапає мене за руку. Мене повалили на підлогу, і я зрозуміла, що це пастка.