Розділ 14

Я поверталася до міста, і дорога, яка завжди здавалася знайомою і спокійною, тепер виглядала незвично чужою. Темні вулиці віддзеркалювали мій внутрішній стан — холод, порожнеча і тиша, яку важко було терпіти. Хоча рішення щодо Рікардо вже було ухвалене, відчуття не полегшало. Чомусь здавалося, що кожен вибір, який я робила останнім часом, вів мене у ще більшу глибину цього небезпечного світу.

Зрада. Вона завжди десь поруч. Вона була частиною мого життя, але цього разу все виглядало інакше. Цей випадок був не просто зрадою клану — він порушував щось набагато особистіше. І тепер мене мучило питання: хто ще в нашій організації може так підступно завдати удару?

Мої думки перервав дзвінок. Я глянула на екран — це був Антоніо.

— Елізо, — його голос звучав серйозно, як завжди, але тепер у ньому була легка стурбованість. — Я маю новини щодо ситуації з Рібейро.

— Що сталося? — я стиснула телефон, готуючись до найгіршого.

— Ми виявили, що Рібейро об'єднуються з іншими кланами. Ти повинна знати — це не просто спроба взяти наші території. Це повномасштабна війна.

Я вдихнула глибоко, спробувавши усвідомити всі наслідки. Війна означала руйнування, втрати та ще більше зради. Я знала, що війна неминуча, але почути це від Антоніо змусило реальність стати ще більш жорстокою.

— Хто їх союзники? — запитала я, намагаючись тримати себе в руках.

— Декілька малих кланів уже долучилися. Це ті, хто раніше залишався нейтральним. Вони думають, що Рібейро сильніші, і тому зробили свій вибір.

— Ми не можемо дозволити їм продовжувати об’єднувати сили, — відповіла я, зосереджено думаючи. — Якщо вони отримають більше союзників, у нас буде менше шансів.

— Ти маєш рацію, — погодився Антоніо. — Ми повинні діяти швидко. Наші люди зараз збирають інформацію про переміщення кланів. Як тільки знатимемо більше, ми можемо діяти на випередження.

— Дізнайся більше про їхні угоди з іншими кланами. Ми повинні вдарити туди, де вони найслабші, — різко наказала я. — І підготуй наших людей. Ми маємо бути готові до будь-якого розвитку подій.

Антоніо погодився і вимкнувся. Я залишилася наодинці зі своїми думками. Мій клан стояв на порозі війни, і я розуміла, що моє лідерство тепер не просто тимчасове — воно було питанням виживання для всіх нас.

***

Я повернулася до маєтку рано-вранці. Навіть темрява не змогла приховати втому, яка накопичилася за ці дні. Усередині будинку панувала тиша, але вона була нав'язливою, як очікування бурі. Величезний хол здався мені ще порожнішим, ніж зазвичай.

Я пройшла до кабінету і впала у крісло. Вся ситуація почала тиснути на мене. Здавалося, що кожен день приносив лише нові удари — зрада, війна, боротьба за владу. Я витягнула телефон і переглянула останні повідомлення від Рауля. Він так і не отримав моєї відповіді, хоча це був не перший раз, коли я хотіла щось сказати, але не змогла. У цей момент його турбота здавалася мені далекою і водночас небезпечною.

Тепер я не могла впустити його в цей світ. Рауль не розуміє, у що він може втягнутись. Наші стосунки можуть стати його слабкістю, а в моїй реальності слабкість не прощають.

Я задумалася, чи можливо колись буде знайти баланс між моїми почуттями і обов'язком. Але поки що все це відкладалося на потім.

***

Через кілька годин я отримала новину, яка підняла нову хвилю тривоги. Один з моїх людей, Маріо, повідомив, що в місті активізувалися групи, пов'язані з Рібейро. Вони збиралися в одному з наших колишніх районів, і були озброєні до зубів. Відкладати рішення більше не можна.

— Антоніо, — швидко набрала я його номер. — Ми маємо діяти негайно. Знайди спосіб атакувати їхні позиції до того, як вони почнуть повноцінний наступ. Ми повинні вдарити першими.

— Уже працюємо над цим. Наші люди готові. — Його голос був твердим, і я знала, що він не підведе.

Наступні кілька годин минули, як у тумані. Я чітко усвідомлювала, що кожна хвилина наближала нас до моменту істини. Ми повинні були перемогти, бо іншого варіанту просто не було.

Тепер я стала головною у цьому протистоянні, і тільки від моїх рішень залежала доля не лише мого клану, але й моєї родини.