Розділ 13

Я поспішала до клініки, намагаючись впоратися зі змішаними емоціями. Коли ми мчали вулицями Порту, моя голова була переповнена думками про батька. Я знала, що стан його був критичним, але не уявляла, наскільки. Це дзеркало моїх почуттів — моя родина і моє кланове життя, обидва водночас падали в безодню. Тепер залишалося лише боротися до кінця.

Машина різко зупинилася біля клініки, і я вибігла, навіть не дочекавшись, поки водій відчинить двері. Усередині лікарні атмосфера була напруженою, тихий шепіт персоналу лише підкреслював тривожність моменту. Мене зустрів один з лікарів, обличчя якого я знала ще з перших днів, коли батька привезли сюди.

— Елізо, йдіть за мною, — сказав він, тримаючи двері кабінету відчиненими.

Я увійшла до невеликої кімнати, наповненої медичним обладнанням і паперами. Лікар зупинився переді мною, виглядаючи трохи невпевнено.

— Ми зробили все можливе, — почав він. — Але його стан значно погіршився. Серце слабке, і нам потрібен ще один терміновий крок, щоб врятувати його. Проте ризики дуже високі.

Я вдивлялася в лікаря, розуміючи серйозність ситуації. Мені потрібно було ухвалити рішення прямо зараз — і це було рішення, від якого залежало життя мого батька.

— Який є вибір? — запитала я, намагаючись не показати, як сильно хвилююся.

— Ми можемо зробити ще одну операцію, — пояснив він, — але це дуже ризиковано. Його організм ослаблений. Шанси на успіх не такі високі, як хотілося б. Та без цієї операції… — Лікар замовк, і я зрозуміла, що він не хоче вимовляти ці слова вголос.

Моє серце билося швидше. Операція могла врятувати батька або зруйнувати його шанси на виживання назавжди. В цей момент мені здавалося, що світ навколо почав звужуватися до цієї кімнати, до цієї миті.

— Робіть операцію, — твердо сказала я. — Ми не можемо чекати більше. Він боротиметься.

Лікар кивнув, і я вийшла з кабінету, відчуваючи, як серце стискається ще більше. Усі очікування, страх і тривоги стали настільки реальними, що я ледве могла дихати.

Я вийшла на вулицю, щоб на мить провітритися. Повітря було прохолодним, але думки про батька і про те, що відбувалося з моїм кланом, не давали мені зосередитися. Я подивилася на свій телефон — Рауль, звичайно ж. Його останнє повідомлення, яке залишалося без відповіді, знову викликало в мені почуття провини. Але зараз не було часу на роздуми про особисті справи.

Телефон знову завібрував. Це був Антоніо. Він швидко перейшов до справи:

— Елізо, я маю новини. Ми провели розслідування щодо того, як Рібейро дізналися про наш склад. І в нас є підозрюваний.

Я застигла. Це те, що я відчувала від самого початку — зрадник був серед нас.

— Хто це? — моє серце калатало.

— Один з наших наближених — Рікардо. Він останнім часом поводився дивно, і ми виявили, що він неодноразово контактував з людьми з оточення Рібейро. Є прямі докази його причетності до зливу інформації.

Мене охопила холодна лють. Рікардо — той, кого я знала з дитинства, кого батько довіряв як свого радника. І саме він, здається, став ключовою фігурою у нашій поразці.

— Рікардо... — вимовила я, намагаючись вгамувати гнів. — Що ви плануєте?

— Ми можемо діяти негайно. Але я хотів дізнатися твоє рішення.

Я опустила голову, відчуваючи, як відчай починає брати гору. Мій батько на межі життя і смерті, клан на межі знищення, і тепер зрада одного з найближчих людей...

— Потрібно діяти швидко. Ми не можемо дозволити собі слабкість. — Мій голос звучав впевнено, хоча всередині мене бушував хаос. — Заберіть його. Я хочу, щоб він зник до того, як нас ще раз підставить.

Антоніо мовчки прийняв наказ. Мій вибір був зроблений. 

Я вдихнула глибоко, намагаючись зібрати сили. Попереду був лише один шлях — боротися до кінця, навіть якщо це означало знищувати тих, хто колись був частиною нашої родини.

***

Я стояла на вулиці біля клініки, поглядаючи на нічне небо, яке вже набуло темних відтінків синього. Мої думки були заплутаними: стан батька, зрада Рікардо, напад Рібейро — усе злилося в єдиний потік. Холодний вітер пронизував, але я ледве його відчувала. Занурена в роздуми, я намагалася зібратися перед черговим випробуванням.

Рішення щодо Рікардо важило дуже багато. Ми були знайомі з ним усе життя, але він зрадив нас, підставив під удар. У такі моменти я чітко розуміла, що в цьому світі немає місця для слабкості. Зрада мала свою ціну, і Рікардо вже давно перетнув межу, за якою немає повернення.

Телефон знову завібрував у кишені. Це був Антоніо.

— Елізо, ми вже взяли Рікардо. Все йде за планом. — Його голос був спокійним, але я чула приховану напругу.

— Де він зараз? — запитала я, намагаючись зберігати холоднокровність, хоча всередині пекло полум'я люті.

— На одному з наших об'єктів, за межами міста. Ми можемо зустрітися з ним там. Я хотів би, щоб ти вирішила, що робити далі. 

Я затримала подих. Це був момент, коли мені доведеться зробити остаточний вибір. Чи буду я діяти жорстко, як цього вимагає ситуація, чи знову залишуся на межі між обов'язком і людяністю? Відповідь була очевидною.

— Я поїду туди, — відповіла я, відчуваючи, як в мені прокидається нова рішучість. — Залиште його для мене.

— Добре, — коротко відповів Антоніо. — Я підготую все.

***

Пізніше тієї ночі я приїхала на об'єкт. Це був старий, покинутий склад на околиці міста, об'єкт, який ми рідко використовували, і лише для таких справ. Атмосфера тут була гнітючою, наче все місце ввібрало в себе темряву і страх. Кілька людей з охорони стояли на сторожі біля дверей. Коли я вийшла з машини, мене зустрів Антоніо.

— Він всередині, — сказав він спокійно.

Я кивнула і рушила до дверей. Усередині склад був темним і холодним, лампа, що мерехтіла, заливала простір тьмяним жовтим світлом. Рікардо сидів на стільці в центрі кімнати, руки були зв’язані, погляд — втрачений. Він знав, що вже не може нічого змінити.