Розділ 12

Я сиділа у своєму номері готелю, розглядаючи екран телефону. Рауль. Його ім’я викликало в мені змішані почуття. Я знала, що він чекає на відповідь, але я не могла. Все стало настільки складним, що прості слова більше не могли виправити ситуацію. Я розуміла, що якщо відкрию йому правду, це змінить усе між нами. Але чи була готова я на це? Врешті, я вирішила написати:

"Рауль, я знаю, що ти чекаєш відповіді. Я не хочу, щоб ти думав, що ігнорую тебе. Просто все надто складно, і є речі, які ти повинен знати..."

Тут двері до кімнати різко відчинилися. Антоніо увірвався в номер, його обличчя було блідим, а погляд — похмурим.

— Елізо, сталося те, чого ми боялися. Рібейро атакували.

Я схопилася на ноги, відчуваючи, як усе в мені обертається від тривоги.

— Що саме? Які об'єкти?

Антоніо вдихнув глибоко, наче намагаючись контролювати власний шок.

— Удар по всіх ключових точках. Вони одночасно атакували склади на півночі, ресторани в центрі та фінансовий офіс на сході. Є багато постраждалих. Нам потрібно діяти негайно.

— Склади? Наші гроші там? — запитала я, підходячи до нього. 

— Гроші, зброя — все, що було стратегічно важливим. Якщо ми втратимо ці об'єкти, нам буде складно оговтатися.

— Ти зв'язався з нашими людьми? Я хочу поїхати на місце. Підготуй машину, ми їдемо, — сказала я, намагаючись тримати голос під контролем.

Антоніо не став сперечатися, лише кивнув і вийшов, щоб організувати все.

***

Коли ми прибули на місце, вибухи ще не вщухли. Склад на півночі був розгромлений вщент. Полум’я лизало стіни будівлі, а дим густим чорним хмарою піднімався в небо. Вулиця перед складом була заповнена поліцейськими машинами і пожежними, що намагалися загасити палаючі уламки. Сирени вили, а на землі розкидані були тіла наших охоронців, яких накрили ковдрами. Живі, здавалося, теж були мало чим кращі за мертвих — обпалені, поранені, вони сиділи біля об'єкта, не вірячи, що це сталося.

Я вийшла з машини і відразу відчула на собі тиск всього, що побачила. Антоніо йшов поруч, і його обличчя було суворим. Це був не просто напад, це було знищення.

— Господи, вони розтрощили все, — прошепотів Антоніо. — У них була серйозна підготовка.

Я стояла серед уламків нашого зруйнованого складу, відчуваючи, як напруга і лють пульсують у моїх жилах. Полум'я все ще жевріло в кутах приміщення, дим повільно осідав на зруйновані стіни, а звуки сирен і голоси поранених різали повітря. Ми втратили контроль над об’єктом, який був життєво важливим для нашого клану. Але ще більше мене вражала одна думка: як вони могли знайти цей склад?

Це був один із наших найсекретніших об'єктів, місце, про яке знало лише вузьке коло довірених людей. Тут зберігалася зброя, готівка — все, що забезпечувало фінансову і фізичну силу нашого клану. Коли я обмірковувала кожну деталь атаки, мене охоплювало дедалі глибше усвідомлення: хтось злив інформацію. Відчуття зради, мов гострий ніж, пробило моє серце.

Я розглядала обгорілі уламки, прислухалася до власних думок, які швидко перетворювалися на один висновок: у нас є зрадник.

— Як вони могли знайти цей склад? — запитала я Антоніо, який стояв поруч.

Він здригнувся від мого питання, ніби сам уперше усвідомив його важливість.

— Склад був секретним, — повільно відповів він, стискаючи кулаки. — Про нього знало всього кілька людей.

— І всі ці люди зараз тут? Вони залишилися вірними? — я продовжувала тиснути, мої підозри вже набирали форму.

Антоніо мовчки кивнув, але я відчула, як у його очах проблискує те ж саме розуміння, що і в моїх. Це не просто вдалий удар Рібейро. Їм допомогли.

— Ми мусимо провести внутрішнє розслідування, — твердо сказала я. — Хтось зі своїх зливає інформацію. Рібейро не могли б діяти так швидко й точно без допомоги зсередини.

Антоніо зітхнув, похмуро глянувши на палаючі рештки складу.

— Я згоден. Але це означає, що зрада вже вкоренилася глибше, ніж ми думали.

Від цієї думки мені стало моторошно. Ворог був ближчим, ніж я могла уявити. Зараз ми мали справу не тільки з жорстоким зовнішнім нападом, але й з небезпекою зсередини.

— Хто зрадив нас? — прошепотіла я, більше до себе, ніж до когось іншого.

Антоніо подивився на мене, його очі стали темними від усвідомлення небезпеки.

— Ми знайдемо цього щура, — пообіцяв він. — І зробимо це швидко. Бо якщо вони продовжать нас зраджувати, то наступного разу Рібейро можуть знищити нас повністю.

Я була згодна. Зрада всередині нашого клану могла зруйнувати все. Ворог діяв зсередини, а це означало, що тепер я не могла довіряти майже нікому.

— Проведи розслідування негайно, — наказала я. — Ніхто не має знати про наші підозри. Ми знайдемо зрадника, але зробимо це тихо.

Антоніо кивнув і рушив до своїх людей, залишивши мене стояти на місці події. Моє серце билося швидко, але не від страху. Це був гнів, пекучий і руйнівний. Я більше не могла дозволити собі діяти, спираючись тільки на почуття. Тепер усе було питанням стратегії.

Я підійшла до одного з наших людей, який виглядав найбільш адекватним серед усіх. Він був закривавлений, але тримався на ногах.

— Що сталося? — різко запитала я, коли ми підійшли до нього.

— Це був блискавичний удар, — почав він хриплим голосом. — Вони увірвалися рано вранці. Використали вибухівку і автоматичну зброю. Наших людей застали зненацька. Спочатку обстріляли охорону на периметрі, а потім підірвали кілька входів. Ми не встигли навіть зреагувати. Вони забрали частину вантажів і зникли.

— Це координована операція. Рібейро діяли за планом. Вони знали, де вдарити і як нас обеззброїти, — сказала я з гіркотою в голосі.

— Є ще постраждалі, яких ми не знайшли, — продовжував охоронець. — Ми втратили зв'язок з кількома нашими людьми.

— Зараз не час на жалощі, — я стиснула зуби. — Ми повинні організувати евакуацію поранених і відновити контроль. Хто відповідає за цей сектор?