Епілог

**Епілог**

Минали роки, змінювалися покоління, але страшні історії про нічне завісся так і залишалися, передаючись із вуст у вуста, зберігаючи загадкову атмосферу кожної культури. У різних куточках світу, на різних континентах, віддалених один від одного тисячами кілометрів, під різними зорями звучали одні й ті самі легенди. Їх розповідали вночі, при тьмяному світлі свічок або біля багаття, де вогонь відкидав тіні, які здавалися ще густішими й тривожнішими.

В одному селі діти змалку знали про Лісовиків, Мавок і Бабу Ягу, що блукають лісом і здатні зачарувати, заманити й зникнути так само несподівано, як і з’явилися. В іншому — у далекій землі — нічне повітря теж було густе від страху, коли заходила мова про духів і привидів лісу, відьом і потойбічних істот, що ховаються серед високих дерев. Там і тут люди жили з відчуттям, що в лісах, на віддалених стежках або серед туману є хтось ще, невидимий, але завжди близький.

На свята, коли завіса між світами ставала тоншою, як казали старі люди, кожне з цих сіл ніби завмирало у спільному затаєному подиху. В Україні за святковим столом навіть залишали пусту тарілку, «для духів». Вони знали: ці нічні гості можуть бути як добрими, так і небезпечними, як предки-обереги, так і самотні тіні, що жадають тепла живих. Десь далеко, в іншій культурі, люди також залишали на порозі шматок хліба або кілька квіток, ніби домовляючись із примарами, щоб ті не несли страху у їхній дім.

Ночі здавалися безкінечними, і кожен шурхіт в темряві змушував серце калатати. І хоча у кожного народу були свої міфи й свої істоти, подібність була очевидною. Мавки й духи лісу, відьми та лісовики — кожне з цих створінь тримало в собі не тільки страх, але й щось невловиме: відгомін стародавньої мудрості, спільний для всіх.

Старі люди знали, що ці істоти, хоч і різняться в обрисах, однаково вчать поваги до невидимого. Вони попереджають про наслідки сміливості й необачності, що стирає кордони між світами, і водночас нагадують про те, що предки завжди залишаються на сторожі. А вночі, коли навколо тільки темрява й шепіт тіней, різні народи світу стають ближчими, ніж будь-коли.

Різні культури, різні звичаї, але страх перед нічним лісом — спільний для всіх. І коли ми стоїмо на порозі між світом живих і світом тіней, в глибині наших сердець ми однаково відчуваємо той холодний подих невідомого, з його потойбічною мудрістю і древньою силою. Кожен народ береже свої обереги, залишає свою пожертву для тіней, але всі ми прагнемо одного: зберегти зв’язок з предками й захиститися від тих, хто живе в мороці.