Від автора

 Кохання… Його значення в моєму житті напрочуд велике. Зараз мені майже чотирнадцять, і, як це не дивно для такої юної авторки, про любов я можу сказати значно більше, ніж багато хто очікує. Але все ж зупинюся на головному.

 Для мене почуття кохання — це не просто слово, не швидкоплинна фантазія. Це тихий внутрішній вогонь, який здатен розпалити в мені натхнення.

 Коли я кохаю, рядки самі знаходять мене: вірші, проза, образи — усе народжується легко, ніби музика, яку підказав вітер.

 Але варто мені перестати відчувати хоча б теплу симпатію — і в голові не складається жодна фраза. Порожнеча. Тиша.

 Іноді я чую від людей, нібито використовую кохання заради творчості. Але подумайте самі: хіба багато з нас не читають із задоволенням любовні романи? Хіба не сповільнюємо крок, коли бачимо картину, де художник передав тепле людське почуття? Кохання — найпрекрасніше, що може пережити людина. І те, що вона надихає творчість, — не злочин, а подарунок.

Сім глав — як сім нот

 У романі 7 глав, і кожна з них — це окрема нота, окремий звук у великій партитурі життя композитора.

 Сім нот - створюють мелодію.

 Сім глав - створюють історію.

 Так, як музика народжується з поєднання простих звуків,
так і доля Александра складається з окремих моментів —
світлих, болючих, самотніх і прекрасних.

 Кожна глава — це ніби новий акорд:
один сповнений надії, інший — туги, третій — світла, четвертий — невимовної осінньої тиші.
І всі вони разом складають “Мелодію осені” —
мелодію про людину, яка шукала любов у світі, але знайшла її лише в музиці.

 Роман «Мелодія осені» народився з натхнення, яке мені подарували мелодії Енніо Морріконе — “Chi Mai” та Бетховена — «Місячна соната». А ще — зі звичайної осінньої прогулянки під час великої перерви, під іще молодими, але вже золотавими кленами шкільного подвір’я. І з тих миттєвостей, коли я дивилася на осінні алеї з вікна маршрутки дорогою до та з художньої студії.

Сенс роману

 В основі історії лежить образ композитора, який сам вигадав собі Музу — ту, якої не було в реальному світі. Вона жила лише в його мріях, у його тихих, еротичних фантазіях.

 Він вірив у неї так глибоко, що вигаданий образ набув форми — став Духом Осені, ніжною, тендітною, невагомою Душею, яку ніхто, крім нього, побачити не міг.

 Муза знала: вона — безсмертна, він — усього лише смертна людина. Їхнє щастя неможливе. Але, всупереч розуму, вона все ж покохала його. І в цьому коханні була її біда, її смуток: вона не розуміла, як жити поруч із тим, хто одного разу піде. Тому після перших зустрічей вона уникала Олександра, боялася звикнути, боялася відчувати.

 Коли прийшла її пора йти, покидаючи свій сезон, свій останній місяць, вона все ж вирішила повернутися до нього… залишитися назавжди.

Але запізнилася.

 Олександр уже пішов — тихо, як осінній лист, що зірвався з гілки. Він помер від старості та хвороб серця, так і не зустрівши її знову.

 Муза прийшла надто пізно.

Мораль твору

 Ідеал — мов далекий осінній обрій.
Він манить теплим світлом, але що ближче підходиш, то чіткіше бачиш: це лише мрія, тремтливий відблиск на сухому листі.
Бігти за недосяжним — означає втратити те, що стоїть поруч, просте й справжнє.

 Кохати слід живих людей, а не тіні власної уяви.
Не привиди мрій простягають нам руку в житті, а ті, хто йде поруч, хто здатен сміятися, помилятися, старіти, мов дерева під жовтим листопадом.
Саме їм варто дарувати тепло свого серця — поки воно б’ється.

 У всього є свій час.
Осінь не затримується, коли приходить пора зими. Лист не питає, коли йому падати.
Так само і життя: що призначене — відбудеться, але те, що згаяне, не повернеться, як не повертається зів’ялий листок на гілку.

 Життя не можна складати в шухляду «на потім».
«Потім» — це хитке слово, що тане швидше, ніж кленовий лист під першим снігом.
Поки ми відкладаємо мить, вона вже йде від нас, легка, мов подих вітру.
Іноді «потім» так і не настає — і залишаються тільки жаль та порожній подих часу. 

2007 рік