Завершення

 Листя опадає. Вітер м’яко перебирає його, немов грає останні акорди давно забутої, але все ще живої мелодії. Парк поступово порожніє, і в кожному шелесті чується музика, народжена осінню.

​ Лавка, на якій колись сидів Олександр, тепер порожня. Місто рухається далі — люди приходять і йдуть, поспішають, живуть, забувають… але звуки його клавіш усе ще тремтять у повітрі, наче тонкі золотисті нитки, вплетені у простір між деревами.

​ Вони живуть у кожній тіні кленового стовбура, у кожному золотому відблиску заходу сонця на мокрій бруківці. Пам’ять про нього оселилася в листі, у вітрі, у тихій, світлій печалі осені.

 А Мелодія Осені — та сама, народжена колись із краплі дощу, що впала з кленового листка на його долоню, — досі кружляє в золотому вирі парку: нескінченно, тихо, ніжно, майже невагомо.

​ Минали роки. Місто змінювалося: нові будинки витісняли старі, вулиці ставали гомінкішими, а трамваї — швидшими. Люди поспішали, ніби боялися відстати від часу. Та в одному куточку міста все залишалося незмінним — у тому самому парку, де осінь, здавалося, ніколи не завершувалася.

​ Лавку давно замінили, ліхтар став новим, але світло його й далі ніжно лягало на стежку. А пам’ятник Олександру Андріановичу стояв непорушно, наче страж, що охороняє тишу. І кожен перехожий, навіть випадковий, мимоволі сповільнював крок, проходячи повз. Хоча мало хто вже пам’ятав історію маестро, його музика все ще звучала — у концертних залах, у домівках, у старих програвачах, у радіохвилях.

​ Але інколи, особливо наприкінці жовтня, траплялося щось дивне.
Біля пам’ятника знову з’являвся великий букет кленового листя — складений так трепетно, ніби чиїсь руки знали композитора особисто.

 Старожили казали, що в туманні ранки можна почути тихе звучання рояля — то чи шелест вітру, чи відлуння минулих часів.

​ І завжди це була одна й та сама мелодія.
Тепла, світла, трохи сумна.
Та сама — «Мелодія осені».

​ Дехто стверджував, що алеєю інколи проходить силует жінки: у довгій сукні, з парасолькою, з рудим волоссям, торкнутим сивиною. Ніхто не бачив її обличчя, ніхто не знав, куди вона зникає. Але після її появи біля пам’ятника завжди лежала свіжа жменька листя.

​ Так легенда обростала подробицями, але сенс її залишався незмінним:
любов — до музики і до людини, що її створила — переживає час.

​ І коли восени вітер стає пронизливим, а листя кружляє так, ніби танцює останній вальс, здається, що світ на мить завмирає… і слухає.
Бо саме в такі миті Мелодія осені знову оживає — тиха, вічна, нескінченна.

​І якщо ти почуєш легкий шелест у кроні дерев, м’який подих вітру чи ритм дощових крапель по підвіконню — знай:
це музика, що пережила людину.
Музика, яка стала вічною.

​ Душа Олександра живе тут — серед осінніх кленів, у кожному акорді, у кожному подиху вітру…

​ Так історія замикається.
Завершується — м’яко, тихо, мов останній листок, що відлітає вдалеч, але залишає світлий слід у серці того, хто вміє слухати.