Глава 7. Вічне кохання Мелодії осені

 ​Наступного дня містом облетіла тиха, сумна звістка про смерть досить відомого місцевого композитора, піаніста і педагога.

​ Того фатального вечора поряд із ним, на тій самій лаві, разом із тростиною та портфелем, знайшли старий, пошарпаний, пожовклий від часу нотний блокнот, який він завжди носив із собою. На його сторінках була написана «Мелодія осені» впевненою рукою, а також інші, не менш прекрасні композиції.

​ Міська влада організувала йому гідні проводи — спокійні, осінні, пройняті повагою і тишею. На похорон прийшли всі, хто хоч одного разу перетинався з ним: його колишні однокласники та однокурсники, учні та студенти, яким він прищепив любов до музики, власники кав’ярень і ресторанів, де він грав вечорами, учасники літературних зустрічей, сусіди, просто містяни, які любили його музику.

 ​Похорон відбувався за класичним обрядом: тихий розмірений дзвін глухо розчинявся у промоклому повітрі, запах ладану підіймався тонкими блакитнуватими струмками, змішуючись із мокрим осіннім вітром. Чорні свічки мерехтіли, коливаючись від кожного важкого зітхання неба. Здавалося, сама Мелодія Осені плакала дощем — тихим, частим, холодним, що стікав по парасольках, пальтах та гладкому темному дереву труни.

​ Небо висіло низько, давлячи свинцевими, рваними хмарами. Вітер шмагав листям, підіймаючи його в короткі, нервові вихори, немов намагаючись грати замість маестро його останню земну симфонію.

​ Люди стояли у строгому жалобному одязі: чоловіки — у довгих чорних пальтах, шарфах і крислатих капелюхах, з яких стікали рідкі, важкі краплі дощу; жінки — у темних накидках, щільних рукавичках і густих траурних вуалях, що тремтіли, немов павутиння, натягнуте осіннім вітром.

 ​Серед них стояла та сама, вже літня рудоволоса незнайомка, з м’якими сріблястими нитками, що пробилися крізь колись вогняне, хвилясте волосся. Дощ приглушено блищав на них, немов на потьмянілій міді. Цього разу вона була одягнена у довге чорне кашемірове пальто з чорним поясом, щільні рукавички і строгий чорний капелюх із густою вуаллю, що тремтіла у поривах холодного вітру. 

 ​В її руках був простий, але напрочуд зворушливий букет — оберемок пожовклого кленового листя, зібраного нею дорогою до парку. Листя тремтіло, як її пальці, але вона тримала його міцно, як останню можливість доторкнутися до того, кого вона так довго неусвідомлено шукала.

 ​Вона нарешті знайшла його… але, на жаль, навіки заснулого.

 ​Вона не ридала, не плакала — адже не знала його за життя, ніколи не говорила з ним, ніколи не перетинала з ним поглядом шлях. Але в її серці стояв тихий, глибокий біль — нестрашний, але нестерпний, такий, що приходить, коли розумієш: усе сталося надто пізно. 

 ​Їй було болісно усвідомлювати, що той, кого вона інстинктивно ніби відчувала десь поряд, жив у тому ж місті, дихав тим же повітрям, ходив тими ж вулицями… але час, байдужий і холодний, так і не дозволив їм зустрітися.

​ Вона не знала його раніше — але тепер знала напевно: це був він. Той самий. Її людина. Тільки вже мертвий. 

 ​І тому вона стояла спокійно, не розриваючи повітря риданнями, не подавляючись сльозами. Її біль був тихим, дозрілим, як пізня осінь.

 Тепер усе, що залишилося їй — це приходити до його могили: приносити щороку, в день його народження і в день його смерті, букет із того кленового листя, яке він так любив. Доглядати за його останнім притулком так, ніби доглядає за тією єдиною людиною, зустріч із якою їй була призначена… але не дана.

 ​І, можливо, у шелесті листя над свіжою землею їй іноді чувся відповідь — ледь вловима, знайома, тепла нотка… його Мелодія осені, яка не вміла припинятися. 

​ Відомого композитора поховали в темно-коричневій труні, виструганій із кленового дерева. Місце поховання обрали особливе — той самий парк, біля тієї самої лави, де він провів останні миті свого довгого, тихого, осіннього життя, наповненого світлим смутком і нездійсненною мрією.

​ Згодом на його могилі встановили пам’ятник — скульптурний бронзовий бюст, стилізований під класику. Обличчя зображувало сорокарічного Олександра, таким, яким він був у розквіті свого таланту: з м’якими, трохи розпатланими кучерями, із задумливими меланхолійними очима, з витонченими рисами та легкою тінню осінньої посмішки.

​ П’єдестал був масивним, суворим, бронзовим. Оточення: за пам’ятником шумів густий кленовий парк; ліворуч стояла та сама лавочка, праворуч — старовинний ліхтар, а попереду тягнулася вдалечінь знайома довга алея, якою він так любив вечорами гуляти. 

 На п’єдесталі був вигравіруваний маленький рояль, прикрашений нотами тієї самої «Мелодії осені». Нижче, витонченим письмом шрифту, схожого на гарнітуру Vivaldi, було написано:

​ Олександр Андріанович
(07.09.1878–07.11.1948)
«Автор “Мелодії осені” — музики, в якій живе вічність»

 Стиль пам’ятника та його оточення створювали атмосферу романтичної таємниці — ніби сам парк став зберігачем його душі. Щороку в день його народження і смерті, до кінця свого життя, та літня незнайома рудоволоса жінка приходила до його могили. 

​ Вона збирала в парку оберемок кленового листя — того самого, що він так любив — і залишала його на могилі під пам’ятником. А коли її не стало, цю турботу продовжував північний вітер.

​Він щорічно вкривав могилу композитора м’яким золотим покривалом опалого листя — немов сама вічна душа Мелодії Осені не дозволяла йому залишитися забутим. 

 ​Через рік після його похорону у порожньому, покинутому, холодному будинку Олександра знайшли ще один блокнот — із невідомими до того композиціями. Але та єдина, що була написана в парку, «Мелодія осені», виявилася найнезвичайнішою, неповторною, як подих вітру. Незабаром її визнали шедевром. Музика розлетілася світом, і ім’я Олександра Андріановича зазвучало як ім’я великого композитора — але вже після його смерті, коли сам він жив скромно, майже бідно, і мріяв про славу.

​ Незабаром міська влада взяла під опіку будинок Олександра. Провівши у будинку та на його території невеликий ремонт, будинок перетворили на затишну державну музичну школу, названу на честь геніального композитора та піаніста Олександра Андріановича.