Глава 6. Непересічені шляхи: Дві самотності в одному місті. Таємнича незнайомка

Перехожі, що проходили повз, почали тривожитися тривалою нерухомістю старого, який завмер на парковій лаві. Серед них опинилася рудоволоса, зеленоока жінка, на вигляд близько шістдесяти років, напрочуд схожа на ту саму, неіснуючу музу, яку Олександр усе життя шукав у кожному жіночому погляді, але так і не зміг знайти за свого життя.

 ​ У неї було довге, хвилясто спадаюче на плечі вогненно-руде волосся — нехай уже торкнуте сивиною, але все ще зберігало теплий, сонячний відтінок осені. Легкий вітер піднімав його тонкими пасмами, немов нагадуючи про минулі дні. Її очі — глибокі, зелені, як листя початку вересня — мерехтіли живим, уважним світлом. На високих віях тремтіли краплі сирого осіннього повітря. Тонкі губи, трохи вицвілі з віком, все ж зберігали ту саму м’яку, ледь помітну усмішку, схожу на теплий відблиск давно прожитої радості. Акуратний, витончений ніс, легкий рум’янець на блідуватих щоках, витонченість її худої, стрункої фігури — усе в ній нагадувало Олександрову юнацьку фантазію, але вже земну, реальну, що прожила своє довге життя.

 ​Вона рухалася плавно, м’яко, майже безшумно і трохи боязко — так ходять ті, хто звик слухати тишу, а не порушувати її.

​ Одягнена вона була в елегантне вбрання в м’яких, теплих осінніх тонах: довге оливкове кашемірове пальто з тонким поясом, акуратно застебнутим на талії; легкий вовняний бордовий шарф, накинутий поверх і поправлений темно-коричневими шкіряними рукавичками. На голові — невеликий витончений темно-коричневий капелюх-федора з бордовою стрічкою та маленьким суворим класичним бантом. Під пальтом виднілося довге темно-бордове плаття, що струменіло до самих темно-коричневих шкіряних чобіт з корсеткою, на середньому каблуці, які злегка постукували по бруківці. У її лівій руці спочивала складена бордова тростина-парасолька — старомодна, з темною дерев’яною ручкою, але доглянута, немов дорога пам’ять.

 ​Вона неквапливо наблизилася до лави, повільно і боязко, з шанобливою обережністю — так, немов боялася порушити чужий спокій.

​ Жінка обережно привіталася і запитала, чи все гаразд. Але у відповідь була лише тиша, яку порушували шум дощу, вітер і шарудіння листя. Тоді вона зрозуміла: він був уже мертвий. 

 Вона жила з ним в одному місті, але водночас — надто далеко, щоб їхні шляхи колись перетнулися.

​ Побачивши її засмучену стурбованість і водночас розгубленість, перехожі почали збиратися навколо. Хтось викликав швидку допомогу та поліцію. Лікарям залишалося лише констатувати смерть — раптову зупинку давно хворого серця старого. Його тіло перевезли до лікарні, а потім до моргу.

 ​На бруківці біля лави, де помер композитор, залишився лежати той самий листочок, з якого раніше неодноразово з’являлася та примарна, прекрасна, загадкова оголена незнайомка.

 ​Незабаром порив вітру підхопив його і поніс у тому ж напрямку довгої алеї, куди відлетів попередній листок, що зірвався з дерева перед смертю маестро.