Глава 5. Кленовий листок, що зірвався з дерева. Третє пробудження Духу осені

З кожним роком композитор старішав, і вік залишив на ньому свої незгладимі, але тонкі відбитки. Темно-коричневі локони, колись густі, шовковисті й хаотично розвіяні на вітрі, поступово посивіли, побіліли і втратили пружність та густоту. Волосся стало рідшим, ламкішим, часом ледь торкалося чола, нагадуючи про колишню творчу вольність та молодість. Чоло, колись рівне і гладке, покрили м’які зморшки — лінії роздумів і пережитих років, що тихо розповідають про внутрішній світ композитора.

​ Овальне обличчя, колись із чіткою лінією підборіддя, стало трохи вужчим, більш витонченим, з легкою крихкістю. Щоки трохи осіли, шкіра набула перлового відтінку, стала тонкою і чутливою. Блідо-рожевий рум’янець на щоках майже зник, залишивши лише слід спогадів про юні дні. Очі, все ті ж блакитні, стали глибшими та спокійнішими, відбиваючи роки самотності, меланхолії та роздумів. Їхня мрійлива, задумлива відстороненість пом’якшилася, ставши більш внутрішньо зосередженою, наповненою тихим смутком та світлою тугою.

​ Тонкі губи — блідо-рожеві, ледь вигнуті у легкій, майже невагомій усмішці — тепер здавалися м’якими та втомленими. Ніс, акуратний і прямий, зберіг форму, але обличчя вже носило відбиток часу: м’які зморшки навколо очей і рота робили його образ зворушливим і мудрим.

​ Фігура Олександра залишалася стрункою і худорлявою, але рухи стали повільнішими, плавність пом’якшилася — тепер вони нагадували осінній вітер, що тихо перебирає опале листя. Зріст високий, постава ще зберігала гідність музиканта, але плечі трохи опустилися, наче несуть на собі тягар прожитих років.

 ​Одяг став теплішим і комфортнішим, але вже був трохи поношеним: м’яка сорочка, зношені штани, теплий кардиган і класичне пальто, злегка пошарпане, але все ще елегантне. Портфель для нотного блокнота, який він, як і раніше, носив у лівій руці, був тепер трохи зношений і зберігав спогади про довгі роки творчості.

 ​Незважаючи на вік, Олександр зберіг незвичайну, художню та привабливу, але вже більш душевну красу. У його образі поєднувалися спокій, внутрішня рівновага та тиха, зріла меланхолія. Він, як і раніше, залишався інтровертним, замкнутим, творчим та мрійливим, але роки зробили його погляд ще глибшим, а душу — повнішою, наповненою музикою, спогадами та світлим смутком.

 ​На жаль, чоловік так і не зміг зустріти в реальному житті жінку, схожу на свою уявну музу — ідеал, який жив лише в його душі. Олександр розумів: щастя в цьому світі він більше ніколи не знайде. З приходом кожної осені він знову і знову шукав у багатьох зелених жіночих очах ту єдину, що одного разу подарувала йому мить світлої радості й разом з тим — цілий осінній дощ страждань.

​ Усе почалося з тієї самої символічної дощової краплі, що впала з кленового листка на його руку: спершу вона стала теплою, а потім знову охолола на вітрі.

 ​Одного разу, коли листя вже почало опадати, сімдесятирічний Олександр — зовсім старий, ослаблений — знову пройшовся вечірнім парком. Він сів на ту саму лаву, біля якої колись уперше побачив її — свою «Мелодію Осені». Витягнувши та поклавши на лаву поряд із сумкою старий, пошарпаний, пожовклий від часу нотний блокнот і темно-коричневу дерев’яну тростину, він прошепотів:

 ​«Я помру тоді, коли останній кленовий лист впаде з того старого дерева. Моя душа оселиться в ньому і закружляє разом з листям в осінньому вітрі. Можливо, тоді я зустріну її знову… Ми будемо, як два листочки, кружляти у вітряному вихорі, а потім станемо душами і будемо разом навіки, і ніщо більше не зможе нас розлучити».

 ​Через деякий час подув сильний листопадовий вітер. Листок зірвався і повільно опустився на холодну бруківку, а потім наступним поривом вітру його підхопило і понесло кудись удалину, до самого кінця алеї в невідомому напрямку, в кінці якого було видно яскраве тепле світло, немов світло в кінці тунелю...

​ Перехожі бачили сивого, ослабленого, трохи недбало одягненого старого, що сидів на лаві, але не розуміли, що з ним. Можливо, їм здавалося, що він просто втомився і задрімав на свіжому повітрі: вечір був пізній, а в його віці часто рано лягають спати.

​ Незабаром здійнявся ще один сильний порив північного вітру. Він приніс із собою невеликий оберемок опалого кленового листя — серед них був і той самий, знайомий листочок. Вітер підкинув його до лави, де нерухомо сидів замерзлий композитор Олександр.
​Через мить із листя, що кружляло, з’явилася вона — оголена, прекрасна, та сама таємнича, примарна незнайомка.

​ Спершу вона подумала, що маестро просто спить, і спробувала розбудити його. Взявши його ліву руку своєю легкою, холодною рукою, вона відчула, що пульсу вже немає. Його завжди тепла рука була тепер незвично холодною та нерухомою. 

​— Ні… Цього не може бути… Тільки не це… — злякано прошепотіла Незнайомка. — Я запізнилася…

 ​Вона голосно, емоційно ридала, омиваючи руки композитора холодними, дощовими сльозами, але нічого вже не могла змінити.

​ Поцілувавши його руки на прощання і подарувавши йому останній холодний поцілунок — немов подих вітру — вона розчинилася в повітрі, залишивши на лаві самотнього, нерухомого старого, трохи намоклого від холодних сліз дощу і колиханого осіннім, холодним вітром.