Глава 3. Листок на білому вікні. Спогади Олександра

 Прийшовши додому, Олександр дбайливо поклав листочок на холодне, дерев’яне, біле підвіконня. Це було вікно його маленької, але затишної, світлої кімнати з вінтажним інтер’єром у його улюблених осінніх тонах. Кімната розташовувалася на другому поверсі невеликого, старого, батьківського білого двоповерхового будинку з коричневим черепичним дахом.

​ Цей будинок стояв на околиці міста, тихий, скромний, наповнений відлунням старої музики.

​ Колись давно його купили батьки — музиканти-класики, люди витончені, талановиті та по-справжньому віддані мистецтву.

​ Його мати, Анна, була досить відомою піаністкою в міському оркестрі. Вона мала м’який характер і дивовижну музичну інтуїцію. Її пальці легко торкалися клавіш, ніби розмовляли зі світом шепотом. Щовечора вона репетирувала вдома, і маленький Олександр засинав під тихий передзвін арпеджіо, немов під колискову самого вітру.

​ Батько, Андріан, був диригентом. Суворий, зібраний, але глибоко люблячий, він умів керувати не лише музикою, а й життям своєї сім’ї. Він учив сина слухати тишу — ту особливу тишу, з якої народжуються мелодії.

 ​І хоча батьки пізно зважилися на дитину, присвятивши молодість кар’єрі та творчій самореалізації, Олександр став для них справжнім дивом — світлим акордом у їхньому житті.

​ Із раннього дитинства мати саджала його поруч із собою за старий чорний рояль — той самий, що тепер стояв у його кімнаті, німий свідок часу. Її руки ніжно направляли його маленькі пальці, і незабаром дитина почала грати прості п’єси, дивуючи батьків чистотою слуху та природною музикальністю.
​ 
 Коли йому виповнилося сім, батьки віддали його до музичної школи. Там учителі швидко зрозуміли: перед ними — юний геній. Він грав емоційно, глибоко, ніби проживав кожну ноту. У підлітковому віці Олександр уже складав свої перші мініатюри, які мати, батько та викладачі дбайливо зберігали. Пізніше він вступив до тієї самої консерваторії, у якій колись навчалися його батьки.

​ Старі стіни, знайомі мелодії, запах запилених партитур — усе це стало для нього другим домом. Він закінчив її блискуче, ставши одним із найкращих студентів курсу.

​ Але роки йшли, і одного разу тиха старість торкнулася його батьків. Спершу пішов батько, немов диригент, який закінчив свою останню симфонію. Мати прожила ще кілька років — тихо, світло, усе слабше, усе рідше торкаючись клавіш. Коли її не стало, будинок спорожнів. Музика немов розчинилася в повітрі, залишивши Олександра наодинці з відлунням спогадів.

​Вони залишили йому найдорожче: старий чорний рояль, пожовклі нотні записи та величезну, безмірну любов до музики.

​ Відтоді Олександр жив у цьому будинку один. Він викладав гру на фортепіано — спершу в музичній школі, потім у своїй рідній консерваторії. Іноді писав музику на замовлення. Вечорами грав на літературних вечорах, у невеликих кафе, іноді навіть у ресторанах, де музика губилася в шумі посуду та розмов. 

​ Жив він дуже скромно, майже бідно — професія викладача мало оплачувалася, замовлення на музику надходили рідко, а літературні вечори відбувалися нечасто. Але Олександр не скаржився. Він продовжував жити заради звуку, заради мелодії, заради мистецтва, що супроводжувало його все життя — від перших уроків матері до пізніх ночей біля вікна, де осінній вітер перебирав листя, немов сторінки його долі.

 ​Смерть батьків він переживав довго й болісно. Іноді йому здавалося, що, сидячи за роялем, він усе ще чує легкий шерех сукні матері або важкий, розмірений крок батька. Але час минав. Їхні образи поступово ставали частиною його музики — тихої, осінньої, світло-сумної. 

 ​І тепер, поклавши кленовий листочок на білий підвіконня, він, замислено дивлячись у вікно, спрямувавши свій погляд у нескінченну далечінь, відчував, як минуле тихо торкається його плеча легким подихом, ніби уривок світлої, але водночас сумної мелодії.