Глава 2. Дівчина-осінь. Перше пробудження Духу осені

Через якийсь час із північного боку подув сильний, холодний осінній вітер. Він підняв у повітря все листя з кам’яної бруківки і разом із ним різко вихопив той самий кленовий листочок, який Олександр так ніжно й трепетно тримав у руці. Вітер закружляв листя, кинувши його на дерев’яну паркову лаву.
​
 Здивовано піднявши погляд зі своєї руки в бік лави, композитор побачив: серед безлюдної алеї, освітленої ліхтарями, на тому самому місці, де вітер ніби спеціально поклав його особливий листочок, стоїть повністю оголена, прекрасна дівчина. Таємнича, немов зіткана з осені.
​
 Він хотів було підбігти і підняти листок, але не встиг: перед ним, наче антична статуя, виникла неземної краси незнайомка.

​ «Звідки вона могла взятися? Невже вітер приніс її? Але ж це неможливо…» — здивовано подумав Олександр.

​ На перший погляд, вона здалася дивною і водночас схожою на Венеру з картини Сандро Боттічеллі «Народження Венери» — ніби народилася прямо в цьому пориві вітру, у цій невеликій купці кленового листя.

 ​У дівчини було довге, шовковисте, хвилясте волосся — вогненно-руде, що м’яко майоріло на вітрі плавними хвилями. Очі — зелені, як вересневе листя, що ще не встигло повністю пожовкнути. Довгі вії, червонуваті тонкі губи, схожі на ягоди калини, трохи підняті в загадковій усмішці. Ніс — акуратний, рівний, немов витесаний природою. На щоках — легкий рум’янець, як на яблуках, що тільки починають наливатися соком.

 ​Шкіра здавалася майже прозорою, ефемерною, ніби невагомою, а фігура — витонченою і граційною. Рухи її були легкими й плавними, як білі хмари, що пливуть осіннім небом, і водночас м’якими, як хвилі синьої річки на вітрі.
​Дівчина кружляла, і її танець нагадував щось східне, мерехтливе, ніби народжене самою стихією, а навколо неї був світлий, сяючий ореол м'якого світла. 

​ Може, вона була духом? Привидом? Самою Осінню в людській подобі? А може, лише плодом багатої творчої уяви композитора? Його уявною музою, яку він так довго шукав у реальності?

 ​Побачивши Олександра, дівчина сором’язливо завмерла, подарувала йому легку, ніжну, загадкову усмішку… і наступної миті закружляла у вихорі того самого кленового листя, що підняв вітер. Її силует розчинився в пориві холодного повітря і зник — так само раптово, як і з’явився.
​А може, її й справді ніколи не було? Адже, крім композитора, її ніхто не бачив.

 ​— Стійте! Куди ви?! Не йдіть… будь ласка! — вирвалося у маестро.

​ Не вірячи своїм очам, Олександр підбіг до лави, біля якої секунду тому стояла прекрасна незнайомка. Але там лежав лише той самий кленовий листочок, обраний ним і вподобаний.

 ​«Це була вона… Я знайшов її. Ту, яку шукав усе життя. Ту, що живе в моєму серці. З нею я був би щасливий… і нарешті знайшов би спокій».

​ Справді, дівчина була напрочуд схожа на ту єдину, неповторну музу, яку він колись вигадав у юності і все життя намагався знайти в реальному світі, — але так і не зміг. До цього моменту.

​ Після того, як таємнича незнайомка раптово з’явилася і зникла, Олександр підійшов до місця, де її фігура розчинилася в повітрі. Він нахилився, підняв своєю ніжною, легкою рукою кленовий листок, що так привернув його увагу, і дбайливо поніс його із собою додому, щоб зберегти спогад про цю випадкову, прекрасну зустріч, про цей незабутній, яскравий, світлий момент його буденного повсякденного життя.