Глава 1. Ожила душа Осені в кленовому листочку

Він писав красиву, ніжну, проникливу музику — сповнену загадкових, майже немислимих почуттів. На жаль, не кожен міг її зрозуміти, тому кожен сприймав цю незвичайну музику по-своєму.

 Олександр ішов парком повільною, легкою, невимушеною ходою, проводжаючи поглядом падіння останнього осіннього листя. 

 Він, як завжди, у пошуках натхнення прогулювався пізнім, холодним, вітряним, туманним, трохи дощовим вечором по брукованій, довгій, здавалося, нескінченній алеї. Це був кленовий, позолочений жовтневий парк, обладнаний кованими дерев’яними лавочками та освітлений чорними вінтажними класичними ліхтарями з обох боків алеї.

​ Чоловік мав середньої довжини кучеряве, шовковисте, темно-коричневе, майже чорне волосся, немов гарячий чорний шоколад. Локони жили своїм хаотичним життям — вільно спадали на чоло, створюючи ефект творчої недбалості, а часом розвівалися на вітрі м’якими, плавними кучерями.

​ Його овальне обличчя з чітко вираженою лінією підборіддя, обрамлене цими локонами, та бакенбардами вирізнялося виразними рисами. Очі Олександра були немов блакитне осіннє небо в сонячну погоду. Коли композитор мрійливо дивився у холодний небесний простір, небо відбивалося в його погляді, роблячи очі ще глибшими, яскравішими та блакитнішими. Їхній вираз був задумливим, мрійливим, відстороненим і трохи меланхолійним.

 ​У нього були темні, середньої довжини та густоти вії і блідо-рожеві, тонкі губи — немов пелюстки останніх вересневих троянд, злегка підняті у ледь помітній загадковій усмішці. Ніс у нього був рівним, прямим та акуратним. Щоки — бліді, з легким рожевим рум’янцем. Шкіра — світла, ніжна, молочного відтінку. Зріст — високий. Фігура — струнка, астенічної статури.

​Його рухи на вітрі здавалися легкими та плавними, як білі хмари, що пливуть блакитним осіннім небом.

​ Одягнений він був класично: трохи розстебнута на комірі біла бавовняна сорочка з довгим рукавом, одягнена на голе, ніжне тіло; чорні бавовняні штани зі стрілками; чорне кашемірове пальто з гострим коміром; темно-коричневі черевики. В лівій руці, майже,  завжди носив портфель для нотного блокнота, підібраний в тон черевикам.

 ​Він виглядав водночас серйозно і трохи загадково — так, як і має виглядати справжній творець класичної музики.

 ​Незважаючи на свої сорок років, Олександр мав незвичайну, художню, привабливу красу, що одразу впадала в око. Його характер був спокійним, врівноваженим, задумливим, гармонійним і меланхолійним. Він був інтровертною, трохи замкнутою, простою і водночас складною людиною — творчою, обдарованою, мрійливою.

 ​І ось одного разу, проходячи парком, він побачив, як тихий осінній вітер підкинув до його ніг невеличку купку вологого, свіжого, пожовклого кленового листя, з м’яким зеленим та легким деревно-землистим ароматом.

 ​Опустивши погляд, Олександр сфокусував увагу на одному маленькому листочку. Він нахилився, простягнув свою довгу руку з витонченими пальцями піаніста і підняв з усього оберемка, що лежав, лише один — той, що чомусь привернув його увагу.

 Листочок мав, на думку Олександра, незвичайний вигляд, хоча насправді був найбільш звичайним осіннім, який нічим не відрізнявся від інших. Його краї були трохи обшарпані й коричневі, а сам він був забарвлений у ті кольори, в які восени одягається майже кожне дерево: коричневий, бордовий, червоний, рудий, помаранчевий, жовтий, салатовий.

​ Трохи роздумуючи, композитор підніс листочок до своїх чутливих губ. На мить йому здалося, що цей листок нагадує йому когось — того, кого він дуже давно знає...

​ За хвилину з листка впало щось мокре, холодне і тремтяче — ніби жива сльоза. Це була свіжа дощова крапля. Торкнувшись теплої руки маестро, вона покотилася по ній і потеплішала. Але коли через неї пройшов легкий холодний вітер, вона знову охолола, і Олександр знову відчув холод її повільного ковзання.

​ Продовжуючи тримати листок у теплій руці, уважно розглядаючи його мальовничу, барвисту фактуру та вдихаючи його свіжий аромат, він відчув те, чого ніколи раніше не відчував. Він тихо міркував:

 ​«Він ніби відображає все те, що я вже так багато років таю в душі. Те, чого ніяк не можу усвідомити. А можливо, цей осінній кленовий листочок і є дзеркало, відображення моєї душі? А якщо ні, то чому ж тоді я відчув у ньому себе? Можливо, тому що я теж народився в перший місяць осені — у той, коли й почав жовтіти цей, здавалося б, непримітний і водночас загадковий, особливий листочок?..»