8 глава

Ми йшли, йшли, йшли й йшли — здавалося, цій горі не було кінця-краю. Чим далі ми підіймалися, тим крутішою вона ставала. Через недовгий час ми прибули на хребет. Там планували розкласти невеличкий табір, оскільки приїхали з ночівлею.
Перед поїздкою ми склалися в пари та скинулися на одну, проте достатньо велику для двох осіб, палатку. Звісно, я була в парі з Мейлі. Ми скинулися й купили велику зелену палатку. Домовилися, що нести її буде вона. 
— Так-так, діти, — поплескала в долоні Леся, щоб привернути увагу учнів. — Послухайте мене. Зараз ми всі дружно розкладаємо наші палатки, а потім усі як один підемо збирати хмиз для нашого вогнища. Усі зрозуміли? Далеко не відходьте.

— Вам допомогти? — ставши навпроти, запитав Марк, поки ми з Мейлі намагалися розібратися з інструкцією.
— Ні, ми не потребуємо твоєї допомоги, — відповіла Мейлі щось старанно рахуючи.
Марк знизав плечима, а тоді кинув на мене швидкий погляд і пішов.
— Хай не крутиться під ногами, дратує, — буркнула Мейлі.
А я лише реготнула.
Після довгих мук ми нарешті склали ту палатку.
— Всі закінчили? Хто ще працює? — запитала Лесья.
— Ми! — вигукнув Рейн.
— І чому я не здивована… — видихнула вчителька.
Вони з Еліасом довго вовтузилися з тією палаткою, але так і не змогли скласти її. Еліас повчав його, що той робить геть не так, та пропонував свою допомогу, проте Рейн відмовлявся й уперто стверджував, що впорається сам. Згодом Рейн усе ж таки здався та прийняв допомогу від Еліаса, внаслідок чого хлопці досить швидко впоралися.

Навколо була досить велика територія. Ми розклалися так, щоб палатки стояли по колу, а всередині планували розкласти велике вогнище, щоб запекти сосиски та маршмеллоу. Леся виявилася вегетаріанкою, тому взяла із собою картоплю, щоб запекти її.
— Слухайте уважно, — почала вчителька. — Зараз ми розділимося на групи та всі дружно підемо збирати хмиз для нашого багаття. Я щераз попрошу вас далеко не відходити. І, Еліасе, будь ласка, приглянь за Рейном. 
— Я не малий, щоб за мною приглядали, — буркнув той.
— Ходімо, — потягнув його Еліас.
Я, Мейлі та Марк вирішили піти разом. Звісно, Мейлі не була дуже рада цьому, але все ж погодилася заради мене.
— Я думаю, нам варто піти в ту сторону, — запропонував Марк.
— Ні, ми підемо туди, — заперечила Мейлі.
— Я думаю, нам можна… — почала я, але Марк мене перебив.
— Все ж я вважаю, що там можна знайти набагато більше хмизу.
Вони почали сперечатися. Спершу тихо, майже стримано, але з кожним словом голоси ставали різкішими. Ці двоє ніколи не ладнали — ніби спеціально шукали привід зачепитися одне за одного. Я стояла між ними й слухала, як вони знову й знову доводять кожен своє, не чуючи ні мене, ні здорового глузду.
Слова змішувалися в суцільний шум, і терпіння моє повільно, але впевнено тануло. В якийсь момент я зрозуміла, що більше не можу цього слухати.
— Годі! — вигукнула я, різко обірвавши їхню суперечку. — Ви поводитеся, як малі діти. Ми підемо туди.
Не чекаючи відповіді, я різко розвернулася й рушила вперед зовсім іншим шляхом, не озираючись назад. За спиною запала тиша. Вони замовкли, а за мить я почула кроки — обидва мовчки попрямували слідом за мною в той самий бік.

Ми впоралися досить швидко й, як на диво, без сварок. Мейлі, можливо, бурмотіла щось собі під ніс, але вголос так нічого й не сказала. Марк же весь час крутився біля мене та допомагав.
Повернувшись, ми кинули зібрану купу хмизу до загальної, що стояла посеред стежки.
— Усі впоралися? — раптом вигукнула Леся.
Вона оглянула всіх навколо.
— Молодці. Зараз ми будемо очищати ось цю частину від зайвого листя та гілок.
Коли всю роботу було закінчено, діти в очікуванні посідали на колоди, які хлопці притягли для посиденьок. Вчителька та деякі учні почали розпалювати вогнище.

Надворі поволі смеркало, тіні подовжувалися між деревами. Повітря ставало прохолоднішим, змушуючи щільніше закутуватися в куртки. Десь угорі затихали пташині голоси, і ліс поступово занурювався в тишу. Після кількох спроб багаття нарешті запалало.
Усі обрали собі зручні місця та вмостилися комфортніше. Почали діставати їжу: сосиски, маршмеллоу, дехто, як і Лесья, взяв картоплю, інші витягнули бутерброди з чаєм. Я ж дістала сосиски та маршмеллоу, які зранку спакувала мама, й почала насаджувати їх на палички, які нам роздала вчителька. Спершу сосиски, солодке — на потім.
Я сиділа між Марком та Мейлі, як, в принципі, завжди. А Веріан сидів навпроти сам. Та згодом до нього приєдналися дівчата, які дорогою на гору жалілися на все підряд. Він, схоже, не дуже був радий їхній компанії та часто кидав на мене незрозумілі погляди. Я ж намагалася відвертатися й навіть не дивитися в його бік.

Через деякий час Веріан, не в змозі більше сидіти на місці, кудись відійшов. Надворі вже досить потемніло, але ще не повністю.
— Хтось може піти по ще трохи хмизу? — раптом звернулася Лесья. — Цього замало.
— Я можу! 
— Я теж можу! — вигукнула я.
Ще кілька дітей відгукнулися.
— Гаразд, тільки, будь ласка, не відходьте далеко, — застерегла блакитноока.
Я привстала, щоб піти, та відчула, як хтось схопив мене за руку.
— Не затримуйся, — усміхнувся Марк.

Це була дуже дивна усмішка. Мені стало якось не по собі — це дивно, такого б не мало бути.
— Угу, — кивнула я у відповідь, і він повільно відпустив мою руку.
Я вирішила піти не тому, що дуже горіла бажанням збирати хмиз. 
Мені стало душно.

Нестерпно душно. 
Я не розуміла чому. Можливо, від багаття, хоча я й сиділа не так уже й близько до нього. Може, якщо подихаю свіжим повітрям, стане легше, хоча воно тут таке саме, як і там.
Ох… мені не легше.
Я відійшла трохи далі від табору та намагалася повільно дихати. Наче полегшало, але не повністю. Я мусила зібрати трохи хмизу, щоб не виникло підозр. Я йшла вперед, не обертаючись, паралельно збираючи сухі гілки.
"Що це була за усмішка?" — раптом промайнуло в мене в думках. Чому стало так не по собі? Це ж… це дуже дивно.
Чим більше я думала, тим швидшими ставали мої кроки.

***

— Ого, як багато хмизу. Думаю, цього вистачить. Усі прийшли? — вигукнула Лесья.
— Усі! — хором відгукнулися діти.

— Поклич , будь ласка, Еліз, — попросила Мейлі Марка.
— Сама клич.
—Тебе нема чого просити,—  закотила вона очі. — Еліз? 
—...
— Люди де Еліз?
— А хіба не повернулась?
— Ні, я її не бачив.
— Я теж.
—...