7 глава

— Я-я хотіла запитати…
— Ти їдеш, — не дала договорити мені мама.
— Справді? А тато? Він…
— Не хвилюйся, усе добре. Йди на кухню, я приготувала тобі сніданок, — усміхнулася до мене.
— А де?..
— …на роботу пішов.

— Доброго ранку, діти, — зайшла Леся. — Кажіть мені, хто буде їхати в поїздку.
Вона ще навіть не встигла зайти, — пошепки поскаржився Марк, а я хихикнула.

— Відьмак? — почала перелічувати.
— Буду!
— Хейзер?
— Ні.
— Картер?
— Куди ж без мене? — відповів Рейн.

Леся закотила очі.
— Мейліш?
— Так, буду.
— О, то ти їдеш? Тоді я теж, — з піднесеним настроєм сказав Марк.
— Брідж? — ніхто не відповів. — Де Брідж?
— Я тут, — пролунав голос від дверей. — Вибачте за запізнення.
— Ти будеш їхати в гори? — запитала його Леся.
— Так, — відповів той.
— Добре, — відмітила вона. — Сідай.

Хлопець почимчикував до свого місця. Наші погляди на мить зустрілися.
І що? Ну і що, що зустрілися?! А-а-а!

День пройшов швидко. Я саме збирала свої речі — в класі нікого не було, окрім мене й Марка. Він закинув рюкзак на плече та підійшов до мене. Нахилився ближче й поцілував у щоку.

— Бувай, — сказав він і швидким кроком вийшов з класу.

Марк лишив мене в ступорі. Я спробувала поворухнутися, але, схоже, заніміла. Чому така реакція? Це ж простий поцілуйчик у щоку, нічого більшого.
Ох, це було так мило… Але й неочікувано.

Зранку наступного дня я прийшла на вокзал. На вулиці було досить прохолодно. Усі вже чекали, проте я не помітила Веріана. Мейлі й Марк стояли разом із Рейном та Еліасом і щось захоплено обговорювали. Я підійшла до них.

— Привіт!
— Привіт, люба! — Мейлі обійняла мене.

Я глянула на Марка — він, здавалося, нерішуче зробив крок ближче, ніби вагався. А потім обійняв мене, просто й тихо. Я відповіла, притиснувшись у відповідь, і в ту ж мить відчула, як всередині розливається тепло. Наче все довкола на секунду стихло, залишивши лише це відчуття. Так люблю обійми.. Це немов зливаєшся з людиною почуттями в одне ціле.

— Гірко! Гірко! — почав викрикувати Рейн, плескаючи в долоні.
— Рейне! — Мейлі вдарила його, і ми з Марком ніяково віддалилися.
— Ай! Боляче!— пискнув хлопець. 

Мейлі закотила очі та схрестила руки на грудях.

— Усі є? — запитала вчителька.
— Так! — хором відповіли всі.
— Ні, Веріана ще немає, — вигукнув хтось із групи.
— Тоді чекаємо ще десять хвилин.

Ми постояли ще деякий час, але Веріан так і не з’явився.

— Його немає? — Леся трохи помовчала. — Що ж, усі сюди, — поплескала в долоні. — Сідаємо в поїзд.

Усі попрямували до колії, де стояв поїзд.

— Я тут! — раптом пролунав знайомий голос.

Я чомусь полегшено видихнула. Схоже, в нього теж звичка запізнюватися.

Коли ми зайшли до вагона, я сіла між Марком і Мейлі, а навпроти нас примостилися Рейн та Еліас. Веріан сів в іншому ряді, трохи далі. Навпроти нього розмістився Арін. Цей хлопець дивно на мене поглядав, але за мить байдуже відвів очі. За всі роки навчання ми так толком і не спілкувалися.

Він мав руде кучеряве волосся, яке в променях сонця ніби світилося. Очі — зелені, мов ліс. Ну серйозно, якась відьмочка. Ще й прізвище — Відьмак. Оце так збіг.

Поруч із ним сиділа дівчина — Дженні. У неї була коротка стрижка, волосся пофарбоване в чорний із червоними прядками, сірі очі, що виглядали дуже привабливо, і пірсинг на нижній губі. Вона точно знала, що таке стиль — її легко було помітити серед натовпу. Дівчина сиділа в навушниках і щось наполегливо гортала в телефоні, ніби читала.

Поїзд рушив. Усі сиділи й мовчки займалися своїми справами.

— Граємо, — раптом Рейн кинув на маленький столик, прикріплений до вікна, карти.
— О, ну нарешті щось цікаве, — зацікавився Марк, відкладаючи телефон.
— Я не граю.
— Чому?! — обурено вигукнув Рейн.
— Я не вмію, — поправив окуляри Еліас.

Рейн почав розкладати карти.

— Тоді навчишся. Я тобі допоможу! Це легше, ніж ти думаєш.
Еліас важко зітхнув:
— Ну гаразд…

— Король!
— Туз!
— Та ну!
— Ха-ха, я знову в ударі! Рейне, ти ж у нас був профі, — засміялася Мейлі.
— Так, Рейн. Як так вийшло, що ти вже втретє програєш? — підколов Марк.
— Ще раз!
— Та ну, Рейн, прийми вже свою поразку, — зловмисним голосом мовила Мейлі.

Той лише буркнув щось собі під ніс, схрестив руки й відкинувся на сидінні.

Час у дорозі минув на диво швидко. Усю поїздку ми говорили на різні теми, веселилися й сміялися. Поїзд зупинився, і всі почали виходити. Це було невелике селище, в якому, на диво, було багато людей.

Коли ми вийшли з вокзалу, нам відкрився огляд на неймовірну картину. Повсюди була природа, що виблискувала різними барвами, переливаючись зеленню, жовтизною й червоними відтінками листя. Подекуди стояли невеличкі будиночки, на дахах яких також росли рослини. Зверху до самого низу будиночків простягалися зелені лози — неймовірне видовище. Дув холодний вітер, що змушувало тіло здригатися. У цій місцевості було набагато прохолодніше, ніж очікувалося, усі стояли в очікуванні.

Лесья роз’яснювала нам певні правила, яких ми будемо змушені дотримуватися.
Раптом я відчула, як чиясь тепла рука торкнулася, а потім переплелася з моєю. По всьому тілу раптово пройшов різкий потік струму, у животі скрутило. Це був Марк.

— Не загубись, — сказав він серйозним голосом, дивлячись десь у далечінь.
Я лише зніяковіло кивнула.

Ми рушили. Спершу йшли довгою прямою дорогою, якій, здавалося, не було кінця-краю. По дорозі часто зустрічали селян із візками, запряженими кіньми.
Чим далі ми йшли, тим менше ставало будинків і тим більше з’являлися густі ліси. Усе було вкрите жовтими, помираючими та червоними барвами. Було чутно приємну пісню пташок.

Минуло приблизно пів дня відколи ми сіли в поїзд. Тепер же ми прибули до нашого місця призначення — а саме до підніжжя гори. Весь клас сів перепочити та перекусити в невеличкій альтанці, яка була там побудована.

Рейн тільки крутився повсюди, знімаючи все підряд, підійшов навіть до Лесі із запитанням:
— Наскільки балів оціните місцевість, у якій ми зараз перебуваємо?

Вона лише фиркнула, а тоді сказала:
— Ти би краще запитав, на скільки балів ти написав попередні контрольні!

Після цього вона погрозливо потягнулася до палиці, вдаючи, ніби зараз ударить його.
— Та це напам’ять! Люба пані вчителька, не бийте! — вигукнув він і побіг у протилежний бік, шукаючи свою наступну жертву.

Леся важко зітхнула, а тоді похилила голову, засміявшись.

Ми рушили далі, проходили непролазними хащами та дуже вузькими стежками. Деякі дівчата, що йшли ззаду, буркотіли:
— Чому ми вибрали саме цей шлях? Невже не було іншого?
— Ох, моя зачіска! Нестерпно!
— Тут якесь повітря токсичне.

Ооох, мені було нестерпно слухати ці пусті балачки. Я, навпаки, завжди любила складніші шляхи, адже так можна дійти до кращого та цікавішого результату.