6 глава

Це була мама… Коли я почула її плач, серце зжалося так, що стало важко дихати. Я мала б підійти. Але замість цього тихо пішла в кімнату, лягла й заснула.

На ранок, проснувшись, я пошкандибала на кухню. Там уже біля плити стояла мама.
— Ммм, який запах, — похвалила я її.
— Сідай, сьогодні на сніданок омлет, — вона подала мені тарілку та сіла навпроти.

Вона усміхалася й поводилася так, ніби нічого не сталося.
— Смачного.
— Дякую…

І як завжди я запізнювалась!
Зайшовши в клас, я сіла за парту та почала діставати речі. Невже не запізнилась? Дивно, я ж дивилась на годину, було вже пізно, урок мав би початись вже давно.

— Привіт, — звернувся Марк.
— А? А, ой, привіт —відповіла, а потім запитала: — А яка година?
— Га? За десять дев'ята. А що?
— Та ні-ні, нічого такого, просто перепитала

Було досі незвично, що ми зустрічаємося. Інколи з’являлося дивне відчуття.. яке неможливо було пояснити.
— Гей, все добре? — він нахилився до мене.
— Т-так, чому питаєш?

Він примружив очі:
— Якась ти розсіяна.

Розсіяна?..
— Та ні, чесно, все добре, — він нахилився так близько, що моє серце стиснулося.
— Ну ок, — з недовірою промовив той і відхилився.

Я полегшено видихнула.
І що це було? Мені стало якось так некомфортно… Такого не мало б бути. Хіба ні? Чи може просто ніяково.. Ох, незнаю. Я останнім часом нічого не розумію. Думки не можуть скластися до купи.

— То ви зустрічаєтесь? — раптом звернувся до нас іззаду Рейн, нахилившись.
— Так.
— Ні!

Ми промовили це одночасно, а потім переглянулися. Марк здивовано дивився на мене. Мені не хотілося, щоб хтось про це знав… Чому? Не знаю…

— Рейн, краще не зачіпай наших голубків, хай вони самі розберуться, — мовив блондин, який сидів із Рейном, поправивши свої окуляри.

Я почервоніла.
— Ох, Еллі, не будь таким занудою, — штовхнув його в плече хлопець.
— Я — Еліас.

Рейн закотив очі, і ми посміялися.

Продзвенів дзвінок, і в клас зайшла Леся.
— Добрий день, діти.

Усі промимрили довге: «Доо-бриий-дее-нь».
— Ох, ви вже дорослі, могли б і нормально сказати.

Ніхто не відповів.
— Гаразд, зараз не про це. У мене для вас оголошення. Оскільки це останній тиждень, коли буде тепла погода, то в нас буде запланована поїздка в гори.

Клас почав перешіптуватись, почався невеликий балаган.
— А на який день? — запитав хтось.
— Тихо! — скрикнула вчителька, а потім відповіла на питання:— Думаю, післязавтра.І завтра скажете, хто їде. А зараз почнемо урок. 

— Ти будеш їхати?
— Ще не знаю. А ти?
— Якщо ти будеш, тоді і я, — усміхнувся Марк.

Я краєм ока глянула на Веріана. Він виглядав засмученим. Що ж у нього коїться? Хоча, чому мене це турбує?

Прийшовши додому, я гепнулася на ліжко, не в силі навіть переодягнутися. День видався виснажливим. Я дивилася на полотно біля вікна й думала: «Може, щось намалювати? Гаразд, спершу подрімаю…»

— Еліз — покликав мене голос Марка.

Але коли я обернулася… побачила не його.
— Ні… ні, що ти тут робиш?

Силует легкими кроками наближався.
— Т-ти не маєш тут бути!

Він нічого не відповів. Я почала повільно відходити назад, мене охопив страх. Проте він раптово підбіг. Я відчула теплу хвилю по всьому тілу… Він..він обійняв мене. Я застигла, не в змозі поворухнутися. Було важко дихати. 

— Еліз!
— Ні! Відпусти, тобі не можна тут бути. Прошу… йди… — говорила я вже приглушеним голосом.

Я задихалася. Наче щось стискало мене. Голос почав тремтіти.
— Прошу… я… Марк… він…
— Чшш… не плач, Еліз… — Веріан гладив мене по голові. — Не говори нічого.

— Просто… просто… відпусти! — я штовхнула його.

Я різко піднялася та відчула, як задихаюся. Моє серце калатало, наче божевільне. Що це було?!

Мені часто сняться дивні кошмари. Але цей… Ох. У мене, здається, параноя. Мабуть варто піти до лікаря.

Я глянула на годинник — 18:30. Ого, я довго спала. Почула голоси з кухні. Це були батьки. Я ж мала запитати про поїздку. Ледь не забула.

Відчинивши двері, я побачила, що обоє затихли.
— Доню, ти щось хотіла? — запитала мама, тримаючи чашку. Вона стояла біля плити, а тато сидів за столом із ноутбуком.

Я почала:
— У нас поїздка в гори з класом, і я хотіла запитати, чи… — але тато перебив мене:

— Ні! 
— Але я ще навіть не договорила…
— Ніяких поїздок. Тобі треба до екзаменів готуватися, — відрізав тато, щось клацаючи на комп’ютері.
— А-але…

Мама злісно глянула на нього:
— До іспитів ще багато часу. Еліз встигне підготуватися.
— Щоб вступити в престижний коледж, треба мати розум. А такі поїздки тільки відволікають від навчання. Вона могла б витратити цей час на важливіші речі.
— Еліз розумна, вона старається вчитися, — мама поставила горнятко біля умивальника й говорила спокійно.
— Чомусь я жодного разу не бачив, щоб вона займалася своїм майбутнім. Лише й робить, що каракулі малює. 
Мама злісно глянув на чоловіка:
— Ти через цю роботу зовсім забув про дочку! Ти ж ні разу навіть не спитав, як у неї справи. Тобі складно хоч раз зайти в її кімнату? А після цього ще маєш сміливість казати, що вона не вчиться? Та май хоч трохи совісті!
— Еліз поїде, — мама вимовила твердо, без жодних сумнівів у голосі.
— Ні.
— Я можу й залишитися…
— Ні, ти поїдеш, — повторила мама, ще твердіше.

Я розуміла, що ситуація виходить з-під контролю.
— Доню, — вже ніжніше промовила мама, — іди в свою кімнату, не переймайся. Ми з твоїм татом розберемося. Поспи сьогодні добре. А то останнім часом у тебе з цим проблеми, — на останній фразі вона злісно глянула на нього, ніби казала: "Та ти навіть не знаєш, що в твоєї дитини проблеми зі сном".

Я вийшла з кухні, та ще чула слова тата:
— Ти її розбещуєш! Уже зовсім розпустилася. Лиш те й хоче, щоб погуляти, поїхати кудись. А коли вона хоч щось робила по дому? Га? Вона, мабуть вже й забула свої обов’язки.

Мене пройняло тремтіння, очі защипало від сліз. Я зачинилася у своїй кімнаті — хотілося просто замкнутись від усього світу.

Жодного разу не бачив як я вчуся?
Серйозно, тату? Я щодня намагаюся не відставати від навчання. Все роблю старанно. Щоб ти з мамою пишалися мною. І що я получаю у відповідь?
Та ти б хоч раз зайшов до моєї кімнати! Поцікавився!
А ти тільки про роботу й думаєш.

Я не могла стримати сліз, мене всю трясло. А в голові крутилася лише одна думка: "Намалюй щось". Коли я малюю — світ наче зникає. У темряві залишаюся тільки я й полотно з фарбами. Малювання дає мені відчуття спокою й затишку.

Але коли я простягнула руку до полотна, пальці зрадливо затремтіли. Крики з кухні не вщухали — від них усе всередині стискалося, ставало нестерпно. Я відклала олівець, бо вже не могла зосередитися. Зрештою лягла на ліжко, притиснула подушку до вух, щоб хоч трохи заглушити голоси, і, на диво, заснула.