4 глава

Коли я повернулася додому, в мені закипіло бажання відкрити його щоденник. Я швидко переодяглася та сіла на м’яке ліжко. Не могла стриматися й хотіла якнайшвидше його розгорнути. Я розуміла, що це неправильно… але все ж моя цікавість перемогла. І коли я відкрила першу сторінку, побачила рядки:

   У твоїх очах я бачу море,
   Та боюся в ньому плисти.
   Не хочу знати слова «горе»,
   З тобою — лише світлі мости.

У мене перехопило подих. Невже це він написав? Я не знала, що й думати. Здавалося, у наш час такі вже вимерли. Але, схоже, знайшлася таки загублена ланка революції. Я вирішила переглянути ще кілька сторінок:

   Ти — єдине, чого я бажаю,
   Без тебе життя я не знаю.
   Хочу бути поруч — і вдень, і вночі,
   Навіть коли вже немає надій.

Ого… Схоже, в нього є кохана людина. Але чи знає вона про його почуття? Пощастило ж їй…
Я ще трохи почитала та відклала щоденник убік.

                                 ***
Зранку я прокинулась і відчула різкий біль у животі. Я встала з ліжка, тримаючись за живіт, і почимчикувала на кухню. За столом сиділи мама з татом. Настрій у них явно був поганий. Стоп. Тато мав повернутися аж за тиждень. Дивно. Мені стало цікаво, проте я не стала запитувати.

— Доброго ранку, доцю, — дивно усміхнулася мама.
А тато сидів за столом і попивав каву.
— Добрий, — відповіла я.
— Ти себе погано почуваєш?
— Трішки, — взялася я за живіт.
— Візьми там, у поличці, аптечку, випий таблетку, — мама вказала на полицю, прибиту вгорі до стіни.
— Гаразд.

До школи я вирішила не йти, адже, як виявилося, у мене почались місячні. Перший день завжди найболючіший. Я почула дзвінок телефону.
— Еліз, ти де пропала? Чому тебе немає?
— Та я себе погано почуваю.
— А, ну ясно. Видужуй тоді.
— Дякую. — Я почула дзвінок на урок. — Гаразд, бувай, мушу йти! 
— Окей, па.

Я відклала телефон і поглянула на поличку, де стояв той щоденник. Я досі не могла усвідомити, що все це писав хлопець. У мені виникло бажання почитати ще:

        Твій голос чую я у снах,
        шепоче він казки чудові,
        готовий слухати щодня,
        ці звуки гріють серце моє.

Це прекрасно. От би мені хтось так написав... Але щось не щастить мені в любові. Ну і добре, мені треба думати про себе та своє майбутнє, правда ж?

Пролежавши в ліжку пів дня, мені полегшало, тож я вирішила піти прогулятися. Вдома нікого не було, і я вирішила прихопити з собою щоденник — сама не знаю навіщо. Ще взяла свій скетчбук та олівці, може намалюю щось. Поклала все у мінішопер та, зібравшись, вийшла з квартири. Попрямувала до озера, де рідко бувають люди. Там спокійно, і можна спокійно відпочити. Прийшовши до пункту призначення, я сіла біля озера, де росло велике дерево — верба. Її "коси" були такими довгими, що сягали води. Це було прекрасне видовище. Так і хотілось намалювати цю красу.

Я притулилася до стовбура верби та відкрила щоденник. Прочитавши кілька куплетів, я почула дивні звуки, схожі на музику. Це був якийсь інструмент — спокійний, але водночас тугий. І, звісно, мені стало страшенно цікаво. Я попрямувала на звук крізь великі зарості — вони мене не зупиняли. Я винирнула з-за кущів.

З кожним кроком звук ставав чіткішим. Я припустила, що це гітара. Колись моя цікавість мене згубить. Коли я відхилила кущ — побачила те, чого найменше очікувала. Моє серце затрепетало. Мені здалося, що ноги підкосилися, по шкірі пробігли мурашки, а сама я оніміла. Здається, я забула, як дихати. Це було щось неймовірне.

Він сидів під здоровенним дубом. З дерева падало червоне, помаранчеве й жовте листя, укриваючи землю осінніми барвами. У руках він тримав гітару — і грав на ній. Його прекрасне каштанове волосся хвилястими пасмами розвіювалось на вітрі. Мені так закортіло намалювати його.. Завжди виникало таке бажання, але саме зараз..

Я сама не помітила, як витягла скетчбук і легкими рухами олівця почала виводити перші лінії. Його музика розчинялась у повітрі, огортаючи все навколо особливою, майже чарівною атмосферою.

Я ступила крок вперед, щоб краще розгледіти і ненароком стала на гілку, яка голосно тріснула — звук був неможливо не почути. У цей момент я бажала тільки одного — провалитися під землю. Він зупинив гру та обернувся.

— Хто тут? — запитав, відклавши інструмент убік. 
Я швидко заховала свій недоробок в сумку.
Що робити? Що робити? Що робити? — я запанікувала. Не могла нічого придумати.

— Я знаю, що тут хтось є, тому прошу показатися, — все ще сидячи, сказав він.
Я тяжко видихнула, вийшла з-за кущів і ніяково усміхнулася.

— Я просто п-проходила повз і почула, як ти граєш. В-вирішила подивитися, що тут, — сказала я тремтячим голосом.
— Хах, добре, — вдамо, що повірив. Але, оскільки ти вже тут, то складеш мені компанію? — він вказав на місце поруч.
Я мовчки сіла.

— Ми так і не познайомилися. Я — Веріан.
— Еліз.
— Приємно познайомитися, Еліз, — хлопець розтягнув моє ім’я та мило усміхнувся. — Красиве ім’я.
— Д-дякую, — затинаючись, відповіла я.
І чому я затинаюся?!

— До речі...
— Гм?
— Я не встигла подякувати.
— За що?
— За те, що ти тоді мені допоміг з ногою.
— А, ти про це? Та то пусте.
— Я б так не сказала.
— До речі, як нога?
— Вже добре.
Він просто мило усміхнувся.

Раптом я згадала, що в мене з собою його щоденник. Саме зараз найкраща нагода його віддати. Я витягла його з шопера, і Веріан здивовано на мене поглянув.

— Звідки він у тебе?
— Учора він випав у тебе з портфеля, і я вирішила підібрати. Віддати не встигла... — Коли я глянула на нього, він виглядав дуже збентеженим.
— Ти… ти ж не читала?
Мить мовчання.
— Вибач, не стрималась, — я поклала щоденник йому в руки.
Він важко зітхнув.
— Ти не мала цього бачити.
— Але ти дійсно гарно пишеш. Такі прекрасні вірші!
— Справді? Я їх ще нікому не показував. Ти перша.
— Ого. Я думала...
— Ти думала, що це моїй дівчині? Так? — перебив він.
— А хіба ні?
— Ну, так. У мене є кохана людина, але шансів бути з нею мало.. — він посмутнів.
— Чому ти так думаєш?
— Не знаю. Гаразд... забудь. А ще це не вірші, а пісні, — він трішки засміявся.
— Ого, тоді це ще краще.
— Хочеш, заграю одну? Будеш моїм першим слухачем?
— Гаразд.
Він узяв у руки гітару та почав: