3 глава

 Оскільки я прокинулася так рано, то вирішила піти на пробіжку. Біля будинку, недалеко, знаходиться парк. Саме туди я й попрямувала. Надворі було досить прохолодно. Коли я дійшла до пункту призначення, почала бігати. Я пробігла одне коло, потім друге. Коли вже хотіла почати третє, вдалині побачила знайому мені постать.

Невже знову він?..

Хлопець був одягнений у чорну футболку, яка щільно прилягала до тіла. Було чітко видно, що під нею — не залишалося місця для фантазії. Волосся цього дивного знайомця було трохи мокрим.

"Отже, він приходить сюди бігати"— подумала я

Я зібралася з думками й вирішила пробігти останнє коло. Тим паче, що цей чарівний та милий — незнайомець бігав трохи далі. Не думаю, що ми перетнемось.

Але коли я пробігла половину шляху, раптово перечепилася через камінь і впала. Я скрикнула. Схоже, вивихнула ногу... ще й подряпини є. Самостійно піднятися не змогла. Страшно боліло..
Я почула чиїсь прискорені кроки. О ні..Він підійшов до мене...

— Все гаразд? — запитав.
— Т-так, все добре... — Я спробувала підвестися, проте не змогла і майже впала. Але в ту ж мить відчула, як чиясь тепла рука підхопила мене, не давши гепнутись об асфальт.
— Ага, бачу, — сказав він.

І раптом… Він підняв мене на руки?!
Хлопець притиснув мене до своїх грудей і мені здалось, що зараз просто вибухну. Я відчула його тепло, його дихання… серце, яке билося зовсім поруч. Це було водночас так приємно і так ніяково. Він підняв мене, наче я була пір'їнкою. А я ж не скажу, що дуже худа…

Коли він поклав мене на лавку, я була червона, як помідор. Не могла навіть ворухнутись — сиділа, мов камінь. Мене ще ніхто ніколи не носив ось так на руках.

— Ти далеко звідси живеш? — запитав він.
— Га?.. — Я відірвалась від своїх думок, але не встигла одразу зрозуміти, що він сказав.
— Я запитав, чи далеко ти живеш.
— Ага... так... ні... тобто так… — Що я мелю?..
— То так чи ні? — Він підняв одну брову.
— Ні... недалеко.
Він зазирнув мені прямо у вічі. Усміхнувся.

— Тоді я тебе віднесу. — Він нахилився до мене.
— Що?.. Ні... тобто… я трохи посиджу, і все пройде...
— Ха-ха, ти кумедна, — сказав він і знову випрямився.
Я почервоніла. Його сміх…

— Дуже болить? — вже серйозніше запитав він.
Я кивнула.

— Почекай тут.

І що це було?.. Я не могла оговтатися. Незнайомець... взяв мене на руки? А я навіть імені його не знаю! Мабуть, варто запитати.
Гаразд, зосередься, Еліз. Заспокойся.
Куди він пішов? А раптом не повернеться?.. Навіть не знаю, про що думати. Та ще й нога болить…

Пройшло хвилин 10.

— Я тут, — пролунав знайомий голос. Це був він. У руках у нього були бинт і перекис.
Він що — пішов в аптеку?

Незнайомець присів і почав обробляти рану. Раптом він підняв погляд на мене. Ці очі… вони були такі прекрасні та незвичайні. Я знову почервоніла. Він усміхнувся і продовжив обмотувати мені ногу бинтом.

Минуло лише кілька хвилин — і він закінчив. У цей момент йому зателефонували. Обличчя стало іншим — наче засмученим… і трохи розчарованим. Я не встигла запитати його ім’я… і навіть не встигла подякувати. Він швидко розвернувся і пішов. Я хотіла його зупинити — але не зробила цього.

Коли біль стих і я відчула себе трохи краще, повернулася додому.

По обіді вирішила покликати Мейлі на прогулянку. Вона погодилася. Ми пішли містом, купили собі морозиво: вона — бананове, я — полуничне.

— Що в тебе з ногою? — запитала Мейлі.
 Блін… я й забула, що там бинт.

— Та нічого такого. Всього лише... — І я розповіла їй, що трапилось у парку.

— А тобі не здається, що це не просто співпадіння? — запитала вона.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, ти вже вдруге його зустрічаєш — і обидва рази саме тоді, коли тобі потрібна допомога.
— Насправді... не вдруге.
— Тобто ви бачилися ще?
— Ну... коротко кажучи, він, скоріше за все, мій новий сусід.
— Це доля, — сказала вона і зробила той самовдоволений вираз обличчя.

Я лежала в ліжку. Надворі була ніч. Мами ще не було. Щось вона затримується.
Я довго крутилася в ліжку, не могла заснути.
Зрештою, вийшло задрімати..

Але прокинулась я із криком.
Знову ці кошмари… Вже набридло.

Я почула звук із кухні. Там була мама.

— Доброго ранку, доню! — усміхнулася вона й простягнула мені млинці.
– Угу, доброго, – відповіла я й узялася за млинці.

— Ммм, смачно, — з повним ротом похвалила я.
— Їж на здоров’я, — відповіла мама.

Вихідні минули швидко. Мейлі гуляти не змогла, бо поїхала в гості. Та й сама я не дуже горіла бажанням виходити з дому. Цілий день я просиділа перед полотном із фарбами, малюючи свою картину: хлопчик серед ночі стоїть на березі моря. Ще трішки — і вона буде готова.

З початку тижня я прокинулась раніше звичайного, швидко зібралась і вийшла з нашої п’ятиповерхівки. Коли зайшла до класу, там ще було небагато дітей. Мейлі сиділа за своєю партою й читала книжку. Побачивши мене, вона одразу підскочила, зняла з моїх плечей рюкзак і потягнула в коридор, обличчя було схвильоване.

— Чому такий поспіх? — запитала я, доки Мейлі майже силоміць тягнула мене до вбиральні.
— Зажди, — буркнула та.
Коли ми прийшли, вона зачинила двері й схвильовано глянула на мене.

— Ну то? — з цікавістю подивилась я на неї.
— Ти чула?
— Що я мала чути?
— Еліз, ти серйозно?
— Не тягни кота за хвіст, давай до суті.
— Гаразд, гаразд. У нас буде новенький! — вигукнула Мейлі, а я лише підняла брову і дивно глянула на неї.
— І через це ти так схвилювалась? Я думала, щось страшне сталось, — я закотила очі.
— Та ну. Не будь такою занудою. Може, він нормальний, не те що ось те твоє… жовтооке, — вона скривилась.
— Не говори так.
— Як? — вона схрестила руки на грудях.
— Ну ось так…
— Ох… Еліз, — вона важко видихнула.
— Що?
— Та нічого… Ходімо, скоро урок.