2 глава

Минуло два місяці. Майже нічого не змінилося. День за днем Еліз потроху наздоганяла уроки, намагаючись не відставати. На вулиці стало холодніше, вітер приносив запах осені, а дерева поступово скидали останнє золоте листя.

— Мам, я вдома! — сказала я, увійшовши в квартиру та захлопнувши за собою двері.

Тиша. Було чутно лише, як гудить акваріум.
— Хтось є?

Ніхто не відповідав.

Ясно, нікого. Схоже, мама затрималася, а тато приходить пізно.
Гаразд, піду приготую щось поїсти, бо голодна як вовк.

Зайшовши на кухню, я побачила щось таке, що змусило мене застигнути — мороз пробігся по всьому тілу з шаленою швидкістю.
— Ні, ні... Цього не може бути...

На холодній підлозі лежала моя кицька. Вся в крові...
Я почала тремтіти. Просто не хотіла вірити власним очам. Я не могла поворухнутися. І в цей момент почула знайомий голос:
— Доню, прокинься!
Різко піднявшись, я задихалася, серце билося шалено, а руки тремтіли. 
Зрозумівши, що це був лише сон, я трохи заспокоїлася. На ліжку сиділа стурбована мама.

— Ти говорила уві сні. Що тобі снилося? — вона тримала мою руку та легенько погладжувала її.
— Та нічого такого. Все гаразд, мамо, — надівши фальшиву усмішку, відповіла я.
— Точно?
— Так, мамо, все добре, не переживай.
— Добре, тоді вдягайся й ходи снідати, — здавшись сказала вона та вийшла з кімнати.

Важко видихнувши, я подивилася на лежанку, де ще солодко спала Анжела. Стало якось спокійніше. Проте ця картина досі стоїть перед очима…
Після сніданку та зборів я вибігла з будинку.

Зайшовши в клас, я одразу побачила досить дивну картину. Вчителя не було. Хлопці склали чотири парти докупи, і вийшла щось на кшталт коробки. А всередині лежав Рейн, мов мертвий.

Ліас стояв попереду з книжкою з геометрії і щось читав, немов священник за обрядом. Четверо інших хлопців стояли по двоє з боків, тримаючи ручки, мов свічки, з опущеними головами і заплющеними очима.

Я тихо сіла за парту.
— Привіт, — промовив Марк, не відриваючи погляду від мобільника.

— Хай, — швидко відповіла я та почала копирсатися в рюкзаку, дістаючи речі. Зібравшись, я сіла і звернулася до Мейлі:
— А що з Рейном?
— Рейн випадково сів на стілець класної керівниці й зламав його. Хлопці вирішили «поховати» його, бо інакше це зробила б вона.

Ми перезирнулися й вибухнули тихим сміхом.
Та в ту ж мить двері рипнули — до класу зайшов директор. Усі миттєво завмерли. Кароокий окинув поглядом дивну картину, ніби вже здогадуючись, що тут щойно відбувалося. На його обличчі не з’явилося й тіні подиву. Він лише важко зітхнув і, трохи помовчавши, звернувся до учнів:

— Збирайтеся й марш у 306-й кабінет! Рюкзаки залиште тут і без запізнень!

Директор гримнув дверима й вийшов. У класі вибухнув такий галас, ніби ми щойно отримали вирок. Хтось уже панікував, хтось почав будувати найгірші сценарії, а дехто спокійно доїдав чипси — бо йому взагалі «фіолетово». У результаті всі схопили «найнеобхідніше» (тобто телефони, без яких явно не вижили б) і потяглися коридором.

306-й кабінет виявився холодним і сирим — колишній клас інформатики. За вчительським столом сидів директор з кам'яним обличчям. Біля дверей стояла поліція, а поруч ще якийсь чоловік та жінка у ділових костюмах із портфелями.

Клас почав перешіптуватись. І раптом поліцейські почали… лекцію. Про безпеку в інтернеті, про шкоду куріння й алкоголю. Серйозно? Ми вже попрощалися з життям, а виявилося, що нас чекала нудна проповідь про те, що «нікотин — зло».

Після довгих страждань, декількох учнів попросили залишитися. Решта, напівживі від нудьги, попленталися назад.

— Як думаєш, що вони з ними роблять? — шепнула я Маркові так, щоб англійчанка не почула.
— Судячи з того, яких залишили, вони хочуть перевірити, чи курять вони, — пошепки відповів Марк, ледь схилившись до мене.
— Ого, я й не знала, що вони курять…
— Не факт.
— Тобто?
— Тобто це лише здогадки вчителів. Не всі з них цим займаються.
— Зрозуміло, — мовила я й не стримала усмішки, дивлячись на нього.

У ту ж мить він раптом зустрів мій погляд. Моє серце шалено підскочило, і я поспіхом схилилася над зошитом, удаючи, ніби щось старанно записую. Марк хмикнув і тихо засміявся, а від його сміху в мене щоки запалали ще дужче.

— Ти ж у курсі, що ми зараз нічого не пишемо? — усміхаючись промовив він, підперши рукою щоку й не відводячи погляду від мене.

Дурепа, дурепа, дурепа! Ну навіщо було так п’ялитися на нього? І що мені тепер відповісти?..

— Домашку пишу… — випалила я.
Що я мелю?!

— У чорновику? — він підняв одну брову.
— Саме так! — ще більше почервоніла я.

Марк тихенько засміявся, а тоді додав:
— Та я ж прикалуюсь.

— Заткнись, — роздратовано буркнула я, опустивши очі.

— Ай, все, не ображайся, сонечко, — промовив він і, піднявшись, пішов у коридор, бо якраз задзвонив дзвінок.

Я залишилася в ступорі. Сонечко?..

Коли прийшла поліція, у класі інформатики залишили семеро дітей. Протягом дня четверо повернулися. Вони розповідали, що їх змушували дути у спеціальні трубки, які визначають наявність у легенях нікотину та продуктів його згоряння (те, що залишається після куріння). У трьох виявили сліди. Скоро мали подзвонити їхнім батькам — попереду чекала розмова з класним керівником та директором.

Уроки закінчилися. Деякі учні залишилися в класі, серед них і я з Мейлі.

— Не фартануло їм, — почав Рейн.
— Уявляю, як їм летітиме за це, — додав Ліас.
— А чому вони не на уроках? — запитала я.
— А й справді, чому? — долучився Марк.
— Уявлення не маю, — мовила Мейлі.
— Можливо, їм дали відпочити перед страшним майбутнім покаранням, — драматично видав Рейн і реготнув.
— Скоріше за все, їх зараз вичитує Леся, — серйозно сказав Ліас, поправивши свої прямокутні окуляри.

Ще трохи поговоривши, я мовила:
— Мені вже потрібно йти.
— Мені також! — додала Мейлі.