1 глава

— Еліз!
— ...
— Мейлиш!
 Дівчина аж здригнулася.
— Еліз Мейлиш, скільки можна? Ти слухаєш урок? Я вже який раз тебе кличу! Я для кого тут розпинаюсь?!
 Блакитноока зціпеніла. Дівчинка завжди вчилась на хороші оцінки, проте з початком навчального року не може зосередитися на навчанні. Зараз, на уроці, вона сама того не зрозумівши, заснула.
— В-вибачте, будь ласка...
— Це вже втретє за тиждень! І що мені з тобою робити?.. Підійдеш до мене у вчительську після уроків.
— Гаразд...

— Що з тобою? — раптово звернувся Марк.
— Все добре, — відповіла я, напружившись.
— А по тобі і не скажеш...
— Я ж кажу, все добре. Просто не виспалась.
— Ну, дивись мені. Якщо щось потрібно — кажи, — усміхнувся він і відвернувся, продовживши щось писати.

 Марк — цікава особистість. У нього жовті очі, що на сонці віддають золотим відблиском, і чорне, як смола, волосся. Зріст — на голову вищий за мене. Часто я помічаю його погляди. Хоч і намагаюся зберігати кам’яне обличчя, подумки ледь не вибухаю, а по тілу пробігають мурашки. Він дуже милий і турботливий. Майже ідеальний. Мабуть, єдиний його мінус — те, що він постійно дивиться у свій дорогий айфон. Це трохи дратує. Ні, це не є шось дуже погане, просто він здається тільки цим і займається..

 Після виснажливого шкільного дня Еліз, як і просила Лесья (так учні називали класну керівницю), зайшла у вчительську.
На стіні висіла велика біла дошка, на якій чітко був розписаний розклад учителів. І — дуже багато різних кактусів. Схоже, хтось із учителів їх колекціонує. Посередині стояв великий, довгий, закруглений стіл. За ним сиділа Лесья.

 Інші вчителі вже, мабуть, повтікали додому. Раптом вона звернулася до мене:
— Проходь, сідай, — Лесья вказала на чорне крісло поруч.

 Вона почала:
— Щож..Хотіла тебе запитати дещо. Тебе вдома б’ють?.. — блакитноока подивилася на мене таким жалісливим поглядом, наче я якесь крихітне кошеня, яке хтось викинув на смітник.

 ЩО?! Б’ЮТЬ?! Як їй це взагалі спало на думку?! Та до чого тут це?! У мене хороші мама..й тато. Я їх люблю, і вони мене. 
— Та ні, — відповіла я.
— Гаразд... Може, твої батьки пияки?
 ШО ЗА... Вона мене поговорити покликала чи на допит?
— НІ! І що це за запитання? Можна просто сказати, що ви хотіли, і я піду? Я трохи поспішаю, — прибрехала я.
— Добре-добре... Я просто хотіла дізнатися, чи все в тебе вдома гаразд. Зазвичай діти поводяться так, коли в них щось не так в сім'ї і..
— У мене вдома все добре. Все, ви почули, що хотіли. Я вільна?

"І моя сім'я вас не обходить" — хотіла сказати, але вже змовчала
— Гаразд, йди. Але в мене для тебе порада: виспись нарешті. Можеш навіть завтра не приходити до школи, якщо...
— Вибачте, але я не хочу і не можу пропускати, — перебила я Лесью і вийшла з учительської.

 Ох... І що це був за день?
Хотілось би подзвонити Мейлі й усе їй розповісти.
Мейлі — теж брюнетка, але зі світлішим волоссям. Зелені очі й трішки ластовиння. Вивчає французьку. Каже, дуже подобається.
У неї купа прихованих талантів. Любить читати. Точніше — обожнює. Особливо фантастику й романтику. Я ж віддаю перевагу лише романтиці.
Іноді беремо однакові книги й читаємо разом. Ми дружимо вже дев'ять років. Я можу довірити їй усе. БУКВАЛЬНО все. Навіть більше, ніж мамі.

 Окей, дзвоню. Після довгої розповіді — хвилинна тиша.
— ШО ЗА...
— Ага.
— Жеесть. Яке вона має право таке питати?! А якби це справді було правдою?! Вона лізе не у свої справи!
— Ну, по-перше, не драматизуй так. А по-друге — я з тобою повністю згідна. Реально, яке вона має право лізти в моє сімейне життя?
— От і я про те ж.
— Слухаай...
— Слухаааю.
— Кхм...
— О ні. НІ!
— ТА НУ!
— Що "та ну"? Я не буду фоткати того покидька! І взагалі, що ти в ньому знайшла, воно ж таке?!..
— Та все-все. Ех... От бачиш, яка ти подруга.
— ...
— Та добре, добре, все, мовчу.
— Ох, Еліз, Еліз...
— Та шоє?
— Нічо...
— Гаразд, бувай, бо я в автобусі, погано чути.

 Повернувшись додому, я одразу гепнулася на ліжко. І навіть не помітила, як заснула.
«Снилися солодкі сни» — от слівечка, яких мені так не вистачає...
Останнім часом — лише кошмари. Про батьків. Про друзів. А найбільше — про мою кицьку.

 Прокинувшись, я глянула на годинник:
— О НІ! ВЖЕ 17:45?! МЕНІ ЗА 15 ХВИЛИН ТРЕБА БУТИ В ХУДОЖЦІ! ЧОМУ МЕНЕ НІХТО НЕ РОЗБУДИВ?!

Я завжди любила малювати. Малювання для мене — це спосіб заспокоїтись, втекти у свій світ і зробити його трішки красивішим. Я відчуваю свободу, коли малюю.

— Доню, ти так солодко спала, що було шкода будити, — невинно  сказала мама, зайшовши в кімнату.

Я вибігла з п’ятиповерхівки та попрямувала до найближчої зупинки.
На вулиці падав дощ. Якже я його люблю.. Він ніби оновлює світ, змушує місто блищати, а думки стають легшими, як краплі, що танцюють на асфальті.
От тільки парасолю забула.

 Під’їхав автобус. Зайшовши, я почала копирсатися у своїй сумочці в надії знайти гаманець.
— О ні... Схоже, залишила в шухляді вдома. Прийдеться йти пішки... Я ж не встигну... — пробурмотіла я вголос.

— Я оплачу, — почувся за плечима досить привабливий голос.
Обернувшись, я побачила високого хлопця. Ну як, хлопця...він був дуже високий! Кучеряве, каштанове волосся — виглядало дуже м’яким. Так і захотілось торкнутись. На обличчі — ластовиння, що виглядало дуже мило. Але головне — його очі... У нього була гетерохромія: одне око блакитне, друге — каре. Неймовірно!

 В незнайомця була рідкісна зовнішність. Симпатичний. Дуже..
Так, все, Еліз, тримай думки при собі!

Хлопець приклав картку й обернувся до мене, а я стояла в заціпенівша.
— Д-дякую, я дуже вам вдячна! — подякувала я, не зводячи погляду з тих очей.
— Та нема за що. Завжди радий, — усміхнувся він. Його усмішка була така тепла, що серце аж затріпотіло.
Він картавить! Це так мило, що зараз зомлію.