Глава Друга

Аліса йшла додому разом із Катєю, і їхня розмова була сповнена мрій і планів.

— Я поки не визначилася, — зізналася Катя, злегка похмурніючи. — Може, журналістика? Завжди хотіла писати.

Аліса усміхнулася, уявляючи, як подруга сидить у редакції, оточена книжками.

— А я хочу стати дизайнером інтер'єру, — з ентузіазмом промовила. — Уявляю себе в престижному вузі десь в Європі. Це мрія...-посміхнулась.

-Та..Але мені здається, ще рано про це думати. 

Я розсміялась. -Так ти права.

-Ти гуляти, сьогодні ідеш?-спитала подруга.

Я частиненько виходила гуляти з компанією, але єдина умова через яку батьки мене відпускали, це щоб був присутній Даня.

-Якщо Данька, буде то так.-всміхнулась.

                                                ***

Аліса стояла перед дзеркалом, заправляючи футболку в джинси. 

Її руки рухалися машинально, а думки все ще крутилися навколо недавньої розмови з мамою. Вона знала, що сьогодні мати захоче поговорити про щось важливе. Час від часу ці розмови траплялися, але щоразу це приносило біль.

— Мамо, я піду гуляти, — кинула вона через плече, намагаючись, щоб голос звучав безтурботно.

З кухні долинув знайомий звук — посуд, що стукав, і тихий мамин голос:

— Почекай, Алісо. Давай поговоримо на хвилинку.

Аліса зупинилася на порозі своєї кімнати, не повертаючись до мами. Вона вже знала, про що буде йти мова, але все одно кожного разу від цього ставало важче.

Мама з’явилася на порозі, обпершись на дверну раму. В її очах був той самий сумний погляд, який я бачила останнім часом все частіше.

— Ти знаєш, що ми з батьком вирішили розлучитися, — почала вона, ніби це було щось, що не потрібно пояснювати. — Я просто хочу, щоб ти розуміла: це не через тебе, це не твоя провина.

Аліса на мить заплющила очі, намагаючись заспокоїти внутрішню бурю. Вона вже не раз чула ці слова, тому просто тихо сказала:

— Мамо, я це знаю. Ти вже казала це не раз. Але зараз... Можна ми обговоримо це іншим разом? Я справді маю йти.

Мама кивнула, але її обличчя лишилося таким же напруженим.

— Гаразд, — вона зробила крок назад. — Але, якщо захочеш поговорити, я тут.

Аліса зітхнула, швидко взяла телефон і ключі, після чого вийшла з дому. На вулиці вже чекав Даня.

Він стояв біля воріт, схрестивши руки на грудях, і, коли побачив Алісу, його погляд одразу змінився.

 Він помітив у ній щось невловиме — відстороненість, яку вона намагалася приховати.

 Його світло-сірі очі хмуро дивилися на неї, а темне волосся, як завжди, трохи спадало на чоло.

— Що сталося? — одразу запитав він, зробивши крок до неї.

— Нічого, — відрізала, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом.

Якщо подивлюсь в очі, розколюсь..

— Алісо, — голос його став трохи жорсткішим. — Я бачу, що щось не так.

Вона зробила вдих і мовчки стиснула кулаки, намагаючись зібратися.

— Та нічого..— тихо відповіла. — Все добре, правда.

Даня продовжував дивитися на неї, а потім підійшов ближче, клацнувши язиком.

— Якщо все добре, то чому ти так виглядаєш?

— Тому що це складно, — нарешті відповіла. — Але це не важливо. Ходімо вже, добре?

Він ще мить дивився на неї, перш ніж кивнути, приймаючи її небажання продовжувати розмову.

Вітаю, любі читачі ❤️

Чекатиму

На ваші коментарі та зірочки 💋