Епілог

Непроглядна темінь і тишина, наповнена тільки болем – ось все, що мене оточувало. Єдиним, що тримало в свідомості була ненависть. Вона зжерала зсередини позбавляючи усіх інших емоцій. А більше нічого не було. Через деякий час моїх вух торкнувся тихий шепіт.

Голоси наближалися. Неподалік прозвучав тихий смішок. Хтось відверто сміявся. А хтось співчутливо бурмотів. Несподівано холодні долоні торкнулися мого плеча, - виявляється воно у мене є. Очі виловили тільки окремі образи. Добра і наповнена щирим співчуттям усмішка. Чорні очі.

- Бідне дитя… - торкнувся вух мелодійний жіночий голос і холодні долоні пробігли вниз по моїх передпліччях.

На мить вони зникли, але приємна прохолода залишилась. І знову холодна долонька торкнулася цього разу грудної клітки. В наступну мить я знову залишилась одна.

Тихий гомін не поспішав стихати. Невидимі гості продовжували перемовлятися між собою. Мої очі знову вихопили цього разу чоловіче обличчя. Очі, що хаотично міняли свій колір. Обличчя повільно наблизилось, і я відчула легкий і несподівано приємний поцілунок в чоло. Ненависть одразу ж відступила, наче її накрили кришкою. І я знову зосталась одна.

Ненадовго. Цього разу теплі губи торкнулися моїх всього на мить, і я змогла вловити тільки небесно голубі очі.

- Щоб ти належала тільки собі, - шепнули невидимі губи і все стихнуло.

Голоси почали віддалятися. Здавалося б, усе закінчилось. Аж раптом з непроглядної темряви повіяло могильним холодом. Навіть біль відступив, зметений цим холодом.

І здавалося б, створіння, яке супроводжує цей холод і саме має бути холодним. Але ні, коли моєї долоні торкнулася невидима рука, вона була гарячою. Всього мить тривав цей дотик.

І одразу ж після цього все зникло. Замість непроглядної темряви мене оточувало яскраве сонячне сяйво. І очі мої дивилися на білу стелю. Але тіла свого я не відчувала. Мабуть, біль був надто сильним і мозок просто перекрив усі нервові закінчення.

В поле мого зору одразу ж потрапило смутно знайоме лице. Мені щось говорили, але я нічого не чуло. І очі заплющились самі собою.

Я просиналася ще тричі. Перш ніж остаточно отямилась. Тіло горіло вогнем. А перед очима все ще стояло обезголовлене тіло брата. Це і підштовхнуло мене до подальших дії.

Ігноруючи біль, я змусила себе спочатку сісти. В кімнаті було пусто. Сонячне сяйво пробивалось крізь щільні штори, яскраво освітлюючи кімнату. Мою рідну кімнату в моєму рідному замку.

Якимсь чудом мені вдалося спустити ноги на підлогу, але, як тільки я попробувала встати, коліна підігнулися, і я впала.

Отямилася в когось на руках. Мене бережно підняли і зараз обережно опускали на ліжко, відкинувши передбачливо ковдру.

Ешкарта я впізнала не одразу. Пам'ять відчайдушно опиралася будь-яким маніпуляціям. Але врешті я її перемогла і дивилася зараз на знайоме лице.

Блідий, з темними синяками під очима і білими, потрісканими губами. Він винувато відводив погляд і старався взагалі на мене не дивитися.

- Як довго? – єдине, що змогла запитати я.

Лорд прочистив горло і тихо відповів:

- Тиждень.

Я відчула як по тілу пройшлось тремтіння. Ініціація Дана тривала добу. Одну добу. Уже через три дні він без сторонньої допомоги був здатний пересуватися. Я і через тиждень не могла.

- В Стіні утворилося ще дві діри… - тим часом повідомив темний і різко видихнув.

А я, побачивши його затягнуті в чорні рукавиці руки, згадала останнє, що побачила перед ініціацією.

- Зніміть рукавиці, - хрипло попросила я, не впізнаючи свого голосу.

Ешкарт здригнувся і здивовано подивився на мене.

- Зніміть ці демонові рукавиці!

Темний повторно здригнувся і не задаючи жодних запитань рукавиці зняв. Тремтячими руками я обхопила його долоні і до болю стиснула, впиваючись несподівано гострими сірими кігтями, - звідки тільки взялися, - в смуглу шкіру.

Під моїми кігтями миттю виступили капельки крові, що відмітало накладення ілюзії. Звичайно регенерація тіней була здатна на чудеса. Але навіть вона була безсильна проти божественного вогню. Такі рани заживають повільно, неохоче і вже точно залишають по собі сліди. Я ще кілька секунд общупувала його долоні, безжалісно кромсаючи тонку шкіру гострими кігтями, після чого полегшено видихнула і відпустила. Подряпини одразу ж затягнулися і на шкірі тіні залишилися тільки темні розводи. І от що дивно, в інших тіней кров була чорною, у Ешкарта темно бордовою майже чорною, але при цьому ще й відливала золотом. Спадок феніксів, несподівано зрозуміла я, і закрила тремтячими руками лице.

- Від твого брата нічого не залишилось, - несподівано хрипло проговорив лорд Рівендейл. – Але ми не стали без тебе проводити церемонію. Коли будеш готова, скажи. Я все підготую…

Я відірвала руки від лиця і піймала винуватий погляд тіні.

- Це моя вина. – Його голос надломився, коли він це сказав. – Пробач. Я повинен був передбачити щось таке. Не слід було відпускати його…