Розділ 26.

В аудиторію я влетіла тихо схлипуючи і старанно не піднімаючи голови, прошкутильгала до своєї сумки. Поки я складала свої речі, в приміщенні царювала підозріла тишина. Але я так і не наважилася підняти голови.

- Мелл? – м’яко покликав лорд Екнез.

Я тихесенько схлипнула і припинила спроби застібнути сумку. Оглянувшись крізь пелену сліз і завісу волосся, зрозуміла, що крім професора і двох випускників в аудиторії більше нікого не залишилось.

- Щось не так? – стурбовано поцікавився лорд, і я зрозуміла, що зараз просто розревусь.

- Можна мені піти?

Ніби мені на підтримку продзвенів дзвінок, оголошуючи закінчення пари. Лорд обережно підійшов до мене і нахилися, до мого вуха.

- А як же плетіння? – пошепки запитав він.

Я схлипнула і поспішно витерла рукавом мокре лице.

- Ним тепер Данніс займається, - через силу видавила я з себе.

Мабуть, в голосі моєму все ж було щось таке, що видало мене, бо в наступну мить чоловік співчутливо обняв на мить.

- То я можу уже іти? – тремтячим голосом запитала я, старанно ховаючи лице від лорда.

Професор тяжко зітхнув, неохоче мене відпустив і кивнув. Я закинула сумку на плече і кинулась до виходу з ненависної аудиторії, але уже перед самими дверима зупинилася, і виконавши крутий поворот, знову підійшла до лорда.

- А можна мені той блокнот з описанням універсального способу зняття…

Лорд Екнез не дочекався, поки я закінчу говорити, і поманив до себе бажане, після чого одразу ж протягнув блокнота мені.

- Дякую, - щиро проговорила я, засунувши його в сумку.

Закривати її навіть не пробувала. Мовчки кинувшись до виходу з аудиторії. До гуртожитку долетіла не помічаючи болю в нозі. І вже там в своїй кімнаті, обнявши подушку дала волю сльозам. І так я давно не плакала. Я виплакувала несправедливість, злість, образу, розчарування. Я то злилася, то обурювалася, мовчки придумуючи все нові і нові аргументи і одразу ж їх відмітаючи.

І було так прикро, так боляче. І слова брата ранили сильніше ножа. Бо я розуміла, що він має рацію. Розуміла і чому він злиться. Але нічого не могла з собою вдіяти.

Навіщо ж так грубо, так жорстоко? І те як запросто відмовились від моєї допомоги. І моєї думки навіть не запитали. Як завжди.

Навіщо цікавитись думкою слабкої, наївної дурепи, якщо можна все вирішити самим? Навіщо наділяти цю ідіотку силою, якщо у самих її пруд-пруди?

Моя істерика на деякий час стихала, і одразу ж набирала оборотів. Вона чимось нагадувала шторм, коли велетенські морські хвилі несуться на берег і розбиваються об скелі, щоб долетіти до суші уже тільки дрібними капельками. Хвиля за хвилею, з маленькими інтервалами затишшя. І навіть Кайя, не змогла мене заспокоїти, хоч вона і намагалася. Привести мене до тями зараз не могло мабуть ніщо. І я упивалася жалістю до себе, до нудоти, до білих мушок і різнокольорових кругів перед очима. І навіть не знаю, коли заснула. Просто в якусь мить провалилася в пітьму і забулася неспокійним сном.

А з наступного дня розпочалися нудні студентські будні. Ображена на весь магічний світ я ще два дні провалялася в ліжку ігноруючи необхідність ходити на пари.

Не знаю, чого я добивалася. Мабуть, це був своєрідний протест. От тільки до мене так ніхто і не прийшов, щоб вислухати мої вимоги. Розчарування моє зростало все сильніше, і в якусь мить я усвідомила, що про мене просто забули.

Штурм директорського кабінету також не дав жодних результатів. Більше того, коли лорду Мілдрету набридло вислуховувати мої прохання і погрози, він в черговий раз з використанням забороненої магії обмежив для мене зону пересування навчальними корпусами і гуртожитком. Відтоді, як тільки мені в голову приходила ідея прогулятися до адміністративної будівлі, ноги незмінно приводили мене до дверей їдальні. А щойно я досягала виходу з території академії, як опинялася в компанії двох охоронців, що старанно оберігали вхід в навчальний корпус.

Таким чином були розкриті всі наші з Девоном таємні ходи, які з легкої руки директора навчального закладу замурували.

Через тиждень магам імперії вдалося залатати діру в стіні. Заклинання було нестабільним, і вимагало постійної підтримки, зате не пропускало більше зомбі на територію імперії. Це я також дізналася тільки з чуток. І переконатися у правдивості цієї вісточки змогла тільки ввечері, коли в гуртожитки почали повертатися стомлені, суворі некроманти в порваних, брудних мантіях, але при цьому з задоволеними усмішками на лицях.

І виявилося, що в нашій академії з некромантами зустрічається більша половина студенток. Воно і не дивно. Некроманти хоч за собою слідкували. У них бойова підготовка не обмежується тільки відточуванням навичок ведення магічного бою, а включає ще й фізичні навантаження. Студенти ж Академії Прикладної Магії не обтяжували себе необхідністю слідкувати за собою.

Тому чоловіча половина адептів варіювалася від худющих, схожих більше на скелетів першокурсників, до кругленьких, як колобки поварів.

Так от, некроманти поверталися нерівними рядами. Хтось похитувався від втоми, хтось рвався назад, а хтось голосно хвалився своїми подвигами. То тут, то там на шию адептів кидалися закохані студентки з писками, вересками і сльозами щастя на щоках.