Розділ 25.

Уже третю пару підряд ми не могли отямитись. В аудиторії панувала пригнічена тишина. Ми майже не відчували сонливості, хоча усі поголовно піднялися спозаранку. І навіть пульсуючий біль в моїй голові відступив на задній план. Усе було змито навіть не тривогою – скоріше шоком.

Я знала, що рано чи пізно це трапиться. Ще тоді, коли побачила, як осипаються магічні ниті. Знала… І все одно виявилася не готовою. Що вже говорити про інших. Вони ж навіть не здогадувалися про причину несподіваного прориву.

І я відчувала свою провину. Вину за те, що досі так і не розплела того плетіння, вину за те, що сиджу тут в аудиторії, в тишині і спокої в той час, як мала би переривати всю бібліотеку в пошуках способів зняття того клятого плетіння!

Приглушений дзвінок. Викладач відірвався від конспекту лекцій, обвів нас усіх розгубленим поглядом, але так і не став нічого говорити. Зібравши свої речі, чоловік просто покинув аудиторію, а ми навіть не знайшли в собі сил для того, щоб встати.

Я в черговий раз до болю прикусила губу, проклинаючи увесь цей демонів світ. Зранку, одразу після оголошення директора, я намагалася його наздогнати, щоб поговорити. Соромно зізнатися, але я в ту мить думала тільки про те, що Глава Імперської служби безпеки апріорі повинен бути в центрі подій. Я ніколи в житті нічого так не боялася. І в ту мить, окликаючи раз за разом директора, я думала тільки про те, щоб з ним все було в порядку.

Просто, це до всіх інших, шокованих страхітливою новиною ще не дійшло, а от я зразу згадала історію. І про те, хто саме знаходився по той бік стіни в ту мить, коли вона зводилася.

Гарпії, горгулії, маги, перевертні і навіть вампіри не йшли в жодне порівняння з цілою армією чорних драконів, яких хвиля смерті накрила в першу чергу. Усіх в іпостасі, велетенських, дихаючих вогнем, з покритими гострими шипами хвостами і затягнутих в лати, технологія виготовлення яких була назавжди втрачена в тій війні. І вони були не єдиними, кого варто було боятися.

Демони, ті самі, що поклонялися Баріону. Могутні здатні обертатися трьохметровими монстрами, крилаті з гострими кігтями і вогняною магією в крові. Віверни, мирні на перший погляд створіння, які в приступі гніву оберталися крилатими монстрами. І не тільки вогняні. Водні віверни були чи не страшніше за своїх вогняних родичів. А тіні… Якщо вірити хронікам тих часів, тільки третину території імперії тіней вдалося врятувати від гибелі. Третину! З населенням приблизно та ж ситуація.

Тому, я прекрасно розуміла, з ким доведеться мати справу некромантам. Я перша усвідомила, що з такою силою цілій армії некромантів не впоратись. Та що там. Якщо згадати той єдиний випадок, коли адепти підняли на академічному кладовищі замість мага цілителя колишнього професора некромантії, стає зрозумілим, що їм буде протистояти не натовп. А ще й армія лічів. Наповнені силою, розумні колишні некроманти, яких після смерті не лякало більше вигорання здатні були піднімати цілі кладовища змахом руки. А тут їм навіть піднімати нічого не доведеться. Матеріал уже готовий до використання тільки прив’язку використати. Більшого не треба.

Тому я як божевільна мчалася за лордом, раз за разом окликаючи його. Докликалась. Директор зупинився уже в коридорі і навіть дочекався, коли я до нього дошкутильгаю. А далі, не давши мені і слова вимовити, заговорив сам. І я блідла з кожним його словом, і навіть пікнути не встигла, як на мене начепили, заборонене, між іншим, закляття і відправили на лекції, заборонивши при цьому покидати межі не те щоб академії – аудиторії.

Демонової аудиторії! Та краще б я і далі сходила з розуму від хвилювання! Краще б я взагалі не підходила до директора!

Вдих-видих, і я в черговий раз до болю кусаю губу.

В цю саму мить, двері аудиторії несподівано відчинилися і всередину увійшло двоє адептів випускного курсу. Я це зрозуміла по амулетах на їхніх шиях. Такі видавалися на останньому курсі. Вони були здатні підсилювати здатність бачити магічні ниті.

І от адепти увійшли, окинули аудиторію допитливим поглядом, і так і завмерли на кілька хвилин. Мої одногрупники мимоволі оживилися. Крізь полотно апатії почали проступати перші вогники допитливості. І тут перед самим входом в аудиторію щось зашелестіло. Почулася приглушена лайка. Гуркіт, знову лайка і шелест.

Вогник цікавості переріс у вогнище. Адепти мимоволі подалися вперед. І навіть я піддалася їхньому пориву, як і всі намагаючись роздивитися, що там в коридорі відбувається. Дуже знайомим голосом там поминули демонів і в нашу аудиторію нарешті ввалився блідий, розхристаний і пелехатий перевертень, з палаючими ентузіазмом золотистими очима. В руках він відчайдушно намагався втримати стопку книг, блокнотів, папок, яка досягала йому практично до підборіддя. І от з цією нестійкою ношею чоловік дійшов, через крок зупиняючись, таки до останньої парти і там усе це поставив, після чого полегшено зітхнув.

І от дарма він це зробив. Дуже дарма… У відповідь на його дихання зі стопки зірвався листочок. І от цей листочок, нахабно ігноруючи обурення перевертня полетів у зворотному від чоловіка напрямку. Не знаю, чого добивався професор. Можливо, він просто розраховував на вроджену спритність перевертнів. І він дійсно зловив листок. От тільки в процесі ребром зачепив стопку і в наступну мить аудиторією прокотився гуркіт і перші смішки.

Мене переповнило щире співчуття до незграбного перевертня, і я перша кинулася йому допомагати. До мене одразу ж приєдналися інші студентки, які, однак, на відміну від мене не соромилися відверто клеїтися до молодого викладача.