Кабінет директора зустрів нас тишею і приглушеним світлом. На столі лежала купа документів, які лорд явно переглядав до того, як змушений був звернути на нас свою увагу. Першим в кабінет увійшов директор, тягнучи за собою Девона на буксирі. Вслід за ними в кімнату вбігла Кайя, і уже після цього туди неохоче увійшла я.
- І так, - директор, нарешті, відпустив вухо некроманта і зайняв своє місце за столом, - я вас уважно слухаю.
Мовчу, мені просто сказати нічого. Я взагалі до всього, що трапилось мала тільки дотичне відношення. А Девон з Кайею переглядаються. Лорд цього не помітити не міг. Відкинувшись на спинку крісла, він окинув уважним поглядом парочку і зупинився на мить, роздивляючись потріпаний букетик зірниць.
- Що ж, мені все більш-менш ясно.
Ми всі в трьох розгублено подивилися на директора.
- Чому ти до них у вікно поліз я розумію, - с хитрою усмішкою заявив лорд. – А от чому ви, леді, заверещали? - І погляд головне такий насмішкуватий в мою адресу. – Мелл, люба, нагадай-но мені, як давно ти, кажеш, повернулася?
- Я вам нічого не говорила, - хмуро відповіла я.
Директор усміхнувся ширше і подивився на Кайю. Суворо подивився. Дівчина під його поглядом поблідла, але нічого не сказала. І лорд пішов на підлість. Змах рукою і в дівчину полетіло закляття правди. Я навіть обуритись не встигла, як Кайя усе виклала директору і навіть своїми підозрами з цього приводу поділилась.
Стою, закривши лице руками, і мовчки слухаю, а сама думаю тільки про те, як не задушити після такого директора. Ні, в тому, що він мені цього зробити не дозволить, я не сумніваюся, от тільки руки так і чешуться. Нарешті Кайя закінчила говорити, і закляття правди розвіялось. Такою блідою, переляканою і тремтячою я дівчину ще ніколи не бачила. І Девона також.
- Ви, двоє можете іти. Вам і так від Кваєр влетить. Дозволяю навіть в місто прогулятися, якщо повернетеся до півночі.
І Кайя, і Девон залишились стояти на місці, і дивилися на мене такими винуватими поглядами.
- Марш звідси! – розізлився директор.
Здригнулися, і я з ними, але з місця не зрушили, доки я їм не кивнула. І тільки після цього, неохоче, увесь час оглядаючись на мене, парочка покинула кабінет директора.
Лорд провів їх роздратованим поглядом і подивився на мене.
- Розповідай, - діловито заявив він.
- А то що? Застосуєте і до мене закляття правди?
Директор поморщився. І я знала чому. Це закляття має обмеження у використанні. До простого люду його ще можна застосовувати, а от до аристократів тільки у виняткових випадках, інакше я матиму повне право звернутися у відповідні органи за захистом свого порушеного права. І от тоді уже у лорда Мілдрета можуть виникнути проблеми.
- Не злись, - хмуро проговорив він і встав з-за столу.
Обійшовши його лорд зупинився навпроти мене і заглянув мені в лице.
- Як пройшла бесіда з братом можеш не розповідати, це твоя особиста справа і я туди лізти не збираюся. Розповідай, що трапилося після цього.
Роздратовано дивлюся на директора.
- Таємниця слідства? – насмішкувато передражнив він мене.
Я насупилась.
- Жалюгідне видовище, - прокоментував він моє обурення і несподівано його лице заволокла безлика маска.
У мене крик в горлі застряг, а очі округлилися втричі. Лорд зрозумів, що щось не так і маску розвіяв.
- Хм…
Я інстинктивно почала відступати до дверей, перебираючи в голові всі відомі мені способи захисту і сама ж себе зупинила. Якби лорд Мілдрет був вбивцею, він би не стояв зараз з таким розгубленим виразом обличчя. Та й викривати себе не став би. Хіба що для того, щоб мене вбити. І я зосередилась на директорові.
Чоловік продовжував стояти на місці, схиливши голову на бік, і роздивлятися мене.
- Тобто, хто тепер займає пост Глави Імперської служби безпеки, ти уже знаєш, - по-своєму розтлумачив мою реакцію лорд. - А чому тоді перелякалася?
І в його очах одразу ж відобразилася здогадка. Очі миттю потемнішали, губи стиснулися в тонку лінію, а руки в кулаки.
- Еш! Еш, щоб тобі з демонами жити!
В наступну мить посеред кабінету директора появився темний вихор, і от уже з нього виступив мокрий і злий Ешкарт Рівендейл. І він явно збирався виказати директору усе своє обурення, але помітивши мене, так і завмер – з мокрим волоссям, в наспіх одягнених штанах і з рушником в правій руці.
Я збентежилась. Просто згадався останній раз, коли я його без сорочки бачила і так соромно зробилося. В наступну мить тіло тіні оточила пара. Коли ж вона розвіялась, чоловік уже стояв абсолютно сухий і зібраний.
- Що тут відбувається? – роздратовано поцікавився він, стискаючи в руках той самий рушник.
Що тут можна сказати, особисто я зосереджено роздивлялася візерунок на килимі.
- Ні, це ти мені скажи, що, до демонів, відбувається в нашій імперії?!
#591 в Любовні романи
#143 в Любовне фентезі
#30 в Детектив/Трилер
#16 в Детектив
Відредаговано: 19.09.2019