Розділ 21. Про болючі спогади

Я стояла посеред коридору. Темно, холодно и моторошно. Підлога дійсно була холодною і, переступивши з ноги на ногу я зі здивуванням подивилася на двері перед собою. Звичайнісінькі дерев’яні двері прикрашені різьбою. Рука потягнулася до дверної ручки і завмерла в останню мить. Моторошне передчуття стало тільки сильнішим. Я чомусь знала, що за цими дверима мене чекає щось страшне, щось погане, те чого я не хочу бачити.

Я опустила руку и оглянулась довкола. Пусто. Ні одної живої душі. І не чутно ні звуку. Я рішучо відійшла від дверей, здригаючись від звуку власних кроків, і попрямувала вперед по коридору. Дивно, коридор наче вигинався обтікаючи по кругу щось кругле. Я ішла вперед і вперед, ведучи пальцями по стіні у пошуках виходу з цього коридору. Але дверей не було і не було.

Врешті я зупинилася і знову оглянулася. Так само тихо і моторошно, і ні душі. Прикусивши губу, я попрямувала далі. Ішла хвилин десять, доки пальці знову не натрапили на двері. І я завмерла, роздивляючись ті самі двері. І мені все ще не хотілося їх відчиняти.

Наполохана, я відійшла до протилежної стіни і кілька неймовірно довгих хвилин ішла вздовж неї, доки знову не опинилася навпроти тих самих дверей. А більше тут нічого не було. Кільцевий коридор і ті самі демонові двері, від одного погляду на які у мене стискалося до болю серце, а повітря застрягало в легенях.

І все ж я піднесла тремтячу долоню до дверної ручки. Накривши її долонею затремтіла сильніше і завмерла на кілька хвилин, впершись головою в дерев’яну поверхню. Кілька хвилин я так і простояла, не наважуючись їх відчинити.

І все ж… Поворот дверної ручки, тихий скрип, і я завмираю на порозі знайомої до болю кімнати. І наче з боку я спостерігаю за тим як моя маленька копія бігає по кімнаті, весело щось щебечучи і вперто ігноруючи усі вмовляння хмурого брата. Стара гувернантка тільки вклала нас спати, так що його хвилювання мені зрозуміле.

Врешті, я все ж затихаю на деякий час, підповзши до брата і схиливши голову йому на плече. Данніс хмуриться все сильніше, і в якусь мить потирає долонею центр грудей. Я цьому тоді не надала значення, але зараз дивлячись на усе це з боку, несподівано усвідомлюю, що по моїх щоках котяться сльози. Гарячі тяжкі каплі повільно сповзають вниз. І крізь завісу сліз я спостерігаю за тим, як згинається від болю Дан.

І моє перелякане, розгублене обличчя. І усвідомлення, болюче усвідомлення на блідому лиці брата. Хриплий схлип, бліді пальці стискають покривало. Данніс повільно сповзає на землю. І з мого горла виривається ридання. Я знала, що буде далі. Холодне біле сяйво. Переповнена болем і страхом ніч, і жахливі вісті, принесені рано вранці.

- Мелл.

Хтось схвильовано тряс мене за плече, і картинка перед очима почала ще сильніше розпливатися.

- Мелл?

Я розплющила заплакані очі і розгублено подивилася на блідого і схвильованого Ешкарта. Кілька секунд пішло на те, щоб усе осмислити, після чого я поспішно сіла на ліжку і витерла рукавами заплакане лице.

- Щось сталося? – Схвильовано запитав темний.

І я не витримала. Схлипнувши, подалася вперед і обвила руками шию тіні, сховавши лице у нього на грудях.

- Я так посиджу?

Ешкарт не відповів, тільки заспокійливо погладив по спіні і тяжко зітхнув. Сиділи ми так дійсно довго. І мені навіть соромно не було за свою поведінку. Спогади виявилися надто яскравими, надто живими. Можливо, причина в тому, що я вперше за довгий час ночувала вдома. А можливо в чомусь ще. Я не збиралася її шукати. Надто важко, надто болісно згадувати і навіть думати про це. Всього одна ніч. Одна єдина ніч, і моє життя перевернулося з ніг на голову.

В той день я втратила не тільки батьків. Я втратила своє майбутнє. Тепер я розумію, брат хотів мене захистити. Завжди і у всьому.

І те, з яким ентузіазмом він нав’язував мені всі ті суто жіночі заняття. Одні танці чого були варті, я уже мовчу про вишивання і заняття музикою. І те, як злився кожного разу, коли я нагадувала йому про своє бажання стати бойовим магом. І його відмова, коли я попросила провести ініціацію, адже, неініційованих на факультет бойової магії не приймають. І його бажання видати мене заміж…

Я здригнулася і нарешті відсторонилася від лорда. Ешкарт несподівано протягнув мені чорну прикрашену золотою вишивкою хустинку. Я не стала відмовлятися. Витерла нею все ще вологі щоки і заглянула темному в лице.

- Дякую… - Хрипло промовила я і опустила голову.

- Ти так сильно перелякалася вчора? – Тихо запитав лорд, і я заперечно мотнула головою.

- Просто приснилося дещо…

Я запнулася і мимоволі здригнулася, коли двері в мою кімнату відчинилися. Стара служниця перевела погляд з мене на Ешкарта і злегка поблідла. А я раптом зрозуміла, як наші з лордом посиденьки виглядають з боку.

- Тільда, - покликала я служницю, і та перевела на мене допитливий погляд, - ти чогось хотіла?

Жінка знову мазнула поглядом по лордові. Було видно, що вона хоче щось сказати, але в його присутності не наважується. Врешті, жінка перевела погляд на мене, і в її очах появилася дивна рішучість.

- Сніданок, леді. Вам принести його сюди, чи ви спуститесь?..